:format(webp)/nginx/o/2022/03/07/14412109t1h16fe.png)
:format(webp)/nginx/o/2021/01/29/13602702t1hd84d.jpg)
Війна Росії проти України триває майже два тижні. За даними ООН, за цей час країну залишили близько двох мільйонів людей, в основному жінки з дітьми. Проте деякі батьки принципово вирішили залишитися і зараз перебувають із малюками у самому епіцентрі конфлікту.
Станом на 9 березня головні бої російсько-української війни ведуться поблизу Маріуполя, Сум, Харкова, Миколаєва та Києва. Саме столиця, за даними українського генштабу, залишається однією з ключових цілей російських військ. Російські війська, за їхніми даними, намагаються оточити Київ та готуються до штурму мегаполісу.
У таких умовах евакуація киян відбувається майже щодня та майже безперервно. Фактично щогодини з Центрального залізничного вокзалу відходять кілька поїздів у західні області України та Польщу. Крім того, мешканці столиці намагаються вивести сім'ї автотранспортом.
Точної цифри, скільки киян уже залишили свої будинки, немає. Але вулиці зазвичай галасливої столиці пустіють. І справа тут, очевидно, не лише у комендантській годині.
Мало хто з батьків, особливо тих, у кого малолітні діти, може витримати по 8-10 повітряних тривог на день, ночівлі у підвалах та постійні погрози ракетного удару.
Незважаючи на це, Українській службі Бі-Бі-Сі вдалося поспілкуватися з молодими батьками, які, маючи нагоду для виїзду з Києва, вирішили не залишати дім. Їх імена та деякі подробиці місцезнаходження змінені з міркувань безпеки. З цих причин у тексті відсутні фотографії героїв.
«Тікати нікуди»
За вікном багатоквартирного будинку на західній околиці Києва лунають ритмічні удари. Маленька дівчинка без остраху, але з великою цікавістю тягнеться до підвіконня, намагаючись подивитися на джерело дивного шуму. За вікном починає завивати сирена, а телефони надходять повідомленнями про загрозу удару з повітря.
«Настуся, а ну швидко відійди від вікна! Це, мабуть, наша ПВО так голосно працює», - батько маленької Анастасії, 27-річний Володимир, підхоплює її та швидко заносить у коридор. Саме тут, а не в запиленому та захаращеному підвалі будинку, вирішили зробити тимчасовий притулок для дитини під час повітряної тривоги.
Перед початком війни Насті виповнився рік. Останніми тижнями вона швидко навчилася ходити і тепер безперервно досліджує всі куточки трикімнатної квартири. Окрім неї, у квартирі живуть ще мама Оксана, тато Володимир, його сестра та їхні батьки.
Можливість виїхати з Києва вони мають, пояснює Володимир. У перший день війни, 24 лютого, сім'я завантажилась в автомобіль і вирушила у напрямку дачі у Київській області. Але великі затори на виїзді зі столиці змусили їх змінити плани.
Ймовірно саме це врятувало життя та здоров'я членів молодої сім'ї. Зараз вся місцевість, де розташована їхня дача, знаходиться фактично під окупацією та в зоні постійних бойових дій.
«Тікати нікуди і бажання такого вже немає», - пояснює Володимир, який має і особистий транспорт, і пропозиції від родичів на заході України, куди можна було б евакуюватися.
Постійні повітряні тривоги та залпи артилерії за вікном, зазначає Володимир, поки що не дуже лякають його маленьку дочку.
«Вона ще маленька і не розуміє, що відбувається», – каже він. Єдина причина, яка змусить сім'ю залишити столицю, це початок бойових дій безпосередньо в місті, зазначає він і зашторює переклеєні хрест-навхрест скотчем вікна.
«Діти швидко подорослішали»
Будинок 31-річної Людмили розташований на території найбільшого київського житлового масиву – Троєщини. Жодних військових об'єктів чи оборонних підприємств тут немає. Але саме цей район у перші дні війни став чи не головною мішенню ракетних ударів російської армії. Їхньою метою стала ТЕЦ-6, яка розташовується тут і забезпечує теплом майже весь лівий берег Києва.
Вранці 27 лютого уламки російської ракети впали неподалік будинку Людмили. Від вибуху в квартирах багатоповерхівок вибило шибки, згоріли припарковані у дворі автомобілі.
Ці обстріли та вибухи, мати 3-річного сина та 8-річної доньки, пам'ятає дуже добре. Вони відбувалися фактично у сусідніх дворах, і гучні звуки вночі лякали та будили дітей. Але покидати столицю сім'я все ж таки не планує. Тим більше що у троєщинській квартирі, окрім дітей та їхніх батьків, живуть також бабуся та прабабуся. Вмовити їх евакуюватися виявилося найважче, каже Людмила.
«Спочатку варіантів покинути Київ не було, а коли почали надходити пропозиції, то небезпека на дорогах була досить великою, тим більше вивезти старше покоління складніше через їхню впертість і заяву, що «я вже життя прожила». А без них їхати – не варіант», - пояснює киянка.
Щодо малюків, то вони, хоч як дивно це прозвучало, за два тижні війни вже увійшли до ритму такого життя і звикли до правил безпеки. До тих правил, які зазвичай дозволяють ігнорувати дорослі.
«Діти за цей короткий термін дуже подорослішали, чітко знають і розуміють, що потрібно робити у разі повітряної тривоги і куди бігти. Але те, що в ХХІ столітті вони це відчувають на собі… Дуже страшно, коли повітряна тривога, нести їх сплячими в підвал, а на ранок діти навіть не розуміють, як вони там опинилися», - з відчаєм у голосі додає молода мама.
За її словами, вони з чоловіком сплять почергово, аби не пропустити повідомлення про повітряну тривогу. Що має статися, щоб вони покинули Київ, Людмила сказати не може. Але називає це «найгіршим варіантом розвитку подій», про який навіть не хочеться думати.
Стриманий оптимізм, за її словами, їй додає лише віра у збройні сили України.
«Це наш дім»
Коли житель столичної Дарниці, колишній фотограф Костянтин заступає на патрулювання у підрозділі київської тероборони, його дружина Оля готує вечерю для їхніх малюків – сина та доньки 5 та 7 років. Сім'я, що живе неподалік Дарницької площі, принципово вирішила не тікати з рідного міста. Більше того, 30-річні молоді батьки стали на його захист.
Варіантів та пропозицій виїхати було вдосталь. Приміром, ІТ-компанія, в якій працює Ольга, заявила про готовність фінансово та логістично допомогти з переїздом до західної частини країни чи Європи.
«Тож варіант евакуюватися у мене був і зараз є. Ми вирішили залишитися, тому що це наш дім. Це місце, де ми почуваємося в безпеці. Багатоденна дорога, життя в незнайомому місці, у незрозумілих умовах поки що здається більшим стресом, ніж ніч у підвалі», - пояснює мати двох дітей.
За її словами, сім'я зараз не має проблем з продуктами та зв'язком, а ще має дуже хороше бомбосховище біля будинку.
Війна - не є новим поняттям в цій сім'ї. Ольга родом з Донецька, де досі живуть її батьки. Тому її діти з дитинства зіштовхувалися з такими речами, як обстріли і вибухи.
"Ми нічого від них не приховуємо, ми називаємо речі своїми іменами . Ми обговорюємо, що може статися і що ми будемо робити в різних випадках. Мабуть, найскладнішим моментом до сих пір було те, що чоловік пішов в оборону, діти хвилюються за нього, бояться, що він загине. Але вони розуміють, що він нас захищає», – каже Оля.
Її чоловік Костянтин більш лаконічний. «Київ – моє місто. Я тут народився, виріс тут. І я тут готовий померти", - зізнається киянин.