/nginx/o/2022/04/05/14464544t1h023c.jpg)
Однією з головних проблем для українців, які опинилися через війну в Естонії, став пошук орендованого житла: щодня десятки українців з надією дзвонять за черговим оголошенням, але знову чують відмову. Фахівець з нерухомості впевнена, що є причини, через які українці з туднощами знаходять житло, але вони ніяк не пов'язані з політичними поглядами власників житла.
Вікторія через війну була змушена покинути Україну та прибула до Естонії першого березня. «Я приїхала до брата, десь до двох тижнів відходила від усього, а потім стала шукати житло», - розповідає вона.
Разом із Вікторією вимушеними біженцями стали її 17-річний син та батьки. Вона вирішила звернутися в одну з організацій, яка займається допомогою біженцям. «Там мені сказали, що є кілька варіантів, але вони не можуть мені їх запропонувати, оскільки є сім'ї з маленькими дітьми і вони у пріоритеті, – каже Вікторія. – Але сказали, що знайдуть щось до 31 березня».
У результаті Вікторії запропонували один варіант, але зовсім непридатний. «У якомусь селі далеко від Таллінна, треба було б добиратися потягом. Мені цей варіант не підійшов, оскільки я ще мама яка живе у свого рідного брата в Маарду, всі найближчі родичі тут. Більше мені з іншими пропозиціями не дзвонили», – каже вона.
Вікторія намагається шукати житло і самостійно, але поки що всі її спроби не увінчалися успіхом. «Телефоную по оголошеннях, але скрізь вже зайнято», - каже вона, додаючи, що не опускає руки і продовжує шукати.
Тижні пошуків
У Дениса на пошуки житла для своєї сім'ї пішло два-три тижні. «Точний час складно відстежити, оскільки цей період був для нас ознаменований частковою втратою в часі: спочатку довга дорога Україною, потім Європою за три дні дісталися Естонії. Щодня у нас був своєрідний День бабака: прокинулися – їдемо далі, приїхали – шукаємо ночівлю та спимо, прокинулися – їдемо далі, і так по колу. По приїзді в Таллінн – реєстрація та розселення. І перший тиждень просто пролетів у спробі організму відновити сили», - розповідає він.
Сім'я активно шукала житло на сайтах kv.ee, city24.ee, зрідка переглядала соцмережі.
«Запитували особисто у всіх зустрічних їм естонців, а також у місцевій управі, за місцем розселення», - перераховує Денис.
Конкретної прив'язки до місцевості в сім'ї не було, оскільки на роботу на той момент вони ще не влаштувалися, але й не було великого бажання потрапити до сильно віддаленого селища, оскільки там велика ймовірність, що роботи знайти не вдасться, а на роботу в інше місто буде далеко та довго їздити.
«Щойно знаходили більш-менш відповідне оголошення, відразу дзвонили або писали, якщо не було вказано номер телефону. Були готові сплатити і депозит, і послуги маклера, аби кудись заселитися в окреме житло, сподіваючись покрити ці витрати з першими заробітками, – продовжує розповідь Денис. – За словами «Україна», «дитина 12 років» або «з маленьким песиком» ми отримували відмову або повідомляли, що житло вже було заброньовано. Хтось прямо казав: «Вибачте, господар не хоче здавати українцям з політичних причин», хтось аргументував наявністю дитини чи собаки».
Так пролетіли тижні безрезультатних пошуків, поки вони не знайшли оголошення від власника, який був готовий здати житло саме біженцям з України та раніше повідомляв про своє бажання до Центру біженців, але оскільки звідти йому жодного разу ніхто не спрямовував потенційних мешканців, він вирішив самостійно створити оголошення на одному із порталів нерухомості. «Там ми його і знайшли, зателефонували і того ж дня поїхали подивилися: він на нас, ми на його квартиру. Після недовгої розмови – потиснули руки», – розповідає Денис.
Квартира була частково без меблів, спати не було зовсім на чому. «Але вже через пару днів ми спали на ліжках, дякую групам у Facebook для українців в Естонії та господареві квартири за допомогу. Як у великій комунальній квартирі: жінка з Таллінна віддала стільці, інший естонець віддав кухонний стіл, вихідці з України, які живуть тут уже якийсь час, віддали добротну розкладушку, господар квартири дуже допоміг з великим ліжком… Ось уже й усі члени сім'ї зі спальним місцем, – каже батько сімейства. – Хочу подякувати всій Естонії за теплий прийом, але словами не донести подяку, яка у нас на душі. Дякую всім, хто допомагав і допомагає нам тут».
Допоміг гумор
Олександр уже рік живе і працює в Естонії, але зараз теж зіштовхнувся із проблемами оренди житла. Дружина приїхала до нього ще до початку війни, в Україні залишалися двоє їхніх дітей 12 та 16 років. «Коли розпочалася війна, розбомбили наш будинок, діти два дні жили у підвалі. Потім дісталися кордону, дружина їх забрала і привезла сюди», - розповідає він.
У Таллінні на той момент вони винаймали однокімнатну квартиру. Коли господарка цієї квартири дізналася, що до них приїхали діти, повідомила, що їм треба з'їхати, бо їй потрібна квартира для її онука. «Діти приїхали до Естонії у березні, наприкінці місяця ми стали шукати квартиру», – каже Олександр, додаючи, що спочатку шукали житло за 400 євро.
Вони одразу зіткнулися з проблемою, що українцям квартири здавати не хочуть. «Днів десять я ходив на дні клієнта як на кастинги. Кожні 30 хвилин приходять нові бажаючі винайняти квартиру», - зазначає він.
Хоча Олександр та його дружина працюють в Естонії та мають стабільний дохід, двоє дітей та громадянство України відлякували власників квартир. «Зазвичай була стандартна схема: відповідають, що добре, подумають, а ввечері надходить СМС-повідомлення, що господарі квартири обрали іншу сім'ю, – уточнює він. – Потім ми підняли цінову планку до 500-600 євро, але й це не допомогло – квартири розлітаються як гарячі пиріжки. Я обдзвонив усіх маклерів у Таллінні, скрізь відповідь одна — квартира здана, або запитують, чи громадянин Естонії, якщо ні, то господарі не здають, або здають лише дівчатам».
Через півтора тижні пошуків їм вдалося зняти квартиру за 700 євро. «Ввечері з'являється оголошення, що здається трьохкімнатна квартира, я зателефонував рано-вранці маклеру і запитав чи вільна квартира. Відповіли, що сьогодні приходитимуть клієнти, вже все забито. Тобто ввечері тільки-но з'явилося оголошення, а до ранку вже весь день розписано для переглядів, - розповідає Олександр. – Я вже відносився до ситуації з гумором і говорю, що, мабуть, трьохкімнатну квартиру хочете здати 40-річній діві, головному лікарю приватної клініки із зарплатою в 5000 євро, яка не має домашніх тварин і жодних родичів, і без шкідливих звичок? Маклер посміялася, сказала, що клієнти мають почати приходити з 10 години, запропонувала мене записати на 9:30».
Олександр уже без будь-яких очікувань вирішив все-таки спробувати вкотре і поїхав на вказану адресу. «Пояснив ситуацію. Не знаю, чи допомогло те, що я перейшов на гумор, але цю квартиру мені здали», - підсумовує він.
Політика ні до чого
Власниця бюро нерухомості Optima Real Estate, брокер Вероніка Ніколенко-Саар каже, що в середньому бюджет біженців до 500 євро та квартири за такі гроші користуються неймовірним попитом. «За такими оголошеннями біженці одразу дзвонять, буває по 12-14 охочих на одну квартиру, з яких може бути один місцевий, і ось цей місцевий зазвичай і отримує квартиру, – розповідає вона. – Наприклад, зараз у нас є дві однокімнатні квартири в районі Ласнамяє за стандартною ціною. На обидві квартири понад 20 бажаючих».
У Таллінні вже давно дефіцит бюджетного житла для оренди. «Це те, що йде одразу. Навіть, коли у нас була коронакриза, було мінімум по сім-вісім претендентів на одне житло», - каже брокер.
Вона зазначає, що на даний момент у Таллінні 90 відсотків усіх клієнтів на ринку житла – українські біженці. «Але власники нерухомості не хочуть їм здавати квартири, за весь цей місяць лише один наш клієнт погодився здати, решта усі відмовляються», – розповідає Ніколенко-Саар.
За її словами, не відповідають дійсності твердження, що відмови українські біженці отримують через принципові політичні погляди людей на війну. «Це все цілковита нісенітниця і брехня, - впевнено каже вона. – Зараз ця тема мусується і, мабуть, хочуть розіграти карту, що місцеві росіяни проти українців і вони не хочуть здавати їм житло, оскільки підтримують Путіна, але це цілковита брехня. Не беруть українців усі, незалежно від національності. У нас різні клієнти, як естономовні, так і російськомовні. Біженців не беруть, бо бояться залишитись без грошей. Війна війною, а їсти треба всім».
Власниця бюро нерухомості пояснює, що насправді українці одержують відмови з фінансових причин. «Люди бояться, що біженці неплатоспроможні, – уточнює вона. – І хоча всі переживають, усі вішають стрічки, скрізь кажуть, яка страшна війна, але коли фінансове питання стосується кожної людини особисто, їх не хвилює, що це війна, що це біженці, що їм треба допомогти, їм просто відмовляють. Звісно, за допомогою нас, оскільки ми є переговорниками, тобто клієнти самі прямо не кажуть їм це у вічі, відмовляємо їм ми — маклери».
Власники житла побоюються, що у разі порушення договору та відмови платити вони не зможуть через наявність дітей виселити біженців на законних підставах. І тут не рятує і офіційно оформлений договір. «У нас же закон захищає більше наймача житла, оскільки є недоторканність житла і виселити людину можна лише за допомогою рішення суду, а чекати на рішення суду доведеться мінімум рік», - каже Ніколенко-Саар.
І хоча аналогічна проблема існує і з місцевими жителями, у разі біженців ризики зростають. «Звичайно, у будь-якому разі оренда житла – ризик. Але у разі місцевої людини можна перевірити її дані, зробити різні запити, наприклад, у Регістр покарань, Регістр заборгованостей, – розповідає маклер. – Крім того, якщо місцевий перестане платити, ми його одразу ставимо до Реєстру заборгованостей, він тоді не зможе отримати ні кредитки, ні розстрочки, нічого. Тобто ми маємо якісь методи впливу, маленькі важелі, як ми можемо зіпсувати життя неплатнику. Плюс у випадку місцевих у нас є також інші підстави, як можна виселити, а біженців взагалі неможливо виселити, оскільки неможливо довести, що у них може бути якась альтернатива. Тому бідні всі ці жінки (втікачі від війни — прикл. ред.), які мають багато проблем, але я навіть не знаю, як їм можна допомогти».
Але вихід таки є, наприклад, треба шукати поручителя. «Ось зараз ми здаємо житло одній українці, за яку поручився місцевий роботодавець. Договір укладається саме з роботодавцем, а не з нею. До цього власник був категорично проти здавати житло біженцям, але такий варіант його влаштував», - робить висновок Ніколенко-Саар.