Вони ховались в укриттях, а потім поспіхом тікали зі своїх домівок. Вони сумують за татами, які залишились в Україні, та за друзями, яких розкидало по світу. Вони щодня приходять до нових шкіл і вчаться розуміти вчителів та однокласників мовами, які раніше не вивчали.
13-річний Єрмолай радіє, що у німецькій гімназії він потрапив одразу до 8 класу, а не до 7-го, в якому він вчився у Києві.
7-класниця Настя дивується, що у чеській школі можна ходити в домашніх капцях.
А 9-річна Єва із захватом розповідає, що її вчительку математики у німецькому Фрідрісгафені звати фрау Свобода. Вона з Румунії.
Батьки, з якими поговорила BBC News Україна, також розповідають, що їх вразив "теплий і тактовний" прийом, влаштований їхнім дітям в європейських школах.
Понад 4,3 млн людей втекли з України з початку війни. Майже половина з них - це діти шкільного віку. Чи готова система європейської освіти забезпечити навчання такій кількості школярів?
На нову міграційну хвилю Європейський Союз відреагував досить швидко. Закон про тимчасовий захист, який ухвалили менш ніж за два тижні після нападу Росії на Україну, гарантував українським біженцям зокрема й право на освіту.
Європейські країни пообіцяли інтегрувати українських дітей у шкільне навчання протягом трьох місяців з моменту їхнього приїзду.
Утім, це - непроста задача для системи освіти, яка страждає від браку вчителів, переповнених класів та впливу пандемії коронавірусу.
Багатьом дітям-біженцям потрібна психологічна допомога. А вчителям - підтримка з тим, як вчити іншомовних учнів, як говорити з ними про війну та як полегшити їм долання мовних та культурних бар'єрів.
Українські діти за кордоном часто не мають комп'ютерів чи планшетів для повноцінного навчання, додає освітній омбудсмен Сергій Горбачов.
Інтеграційні класи, в які діти можуть потрапити у маленьких містечках, часто містять учнів різного віку та різного рівня володіння мовою, що ускладнює навчання.
Якість отриманих знань погіршує не лише мовний бар'єр, а й відмінність навчальних програм в європейських школах від української.
Багато дітей змушені продовжувати дистанційне навчання в українській школі, а це створює додаткове навантаження до стресу адаптації в новій країні.
Попри це, на думку багатьох батьків, відвідування школи й спілкування з однолітками допомагає дітям швидше впоратися з травмою.
А можливість порівняти різні підходи до навчання та шкільну атмосферу стає корисним досвідом.
Мами дітей різного шкільного віку розповіли BBC News Україна, як їхні діти пішли у школи в країнах ЄС і що їх там найбільше здивувало.
Польща
Адаптуватися до великого напливу біженців довелося насамперед Польщі, яка прийняла понад 2,5 млн українців.
Майже у кожній другій школі країни вчаться українські діти. Польщі довелося змінити закон щодо кількості учнів у класах, збільшити фінансування освіти та створити гарячу лінію для батьків.
Уряд також спростив правила прийому на роботу вчителів, щоб дозволити українцям, які володіють польською мовою, працювати асистентами вчителів.
"Знайти школу було непросто, - розповідає мама шестикласника киянка Ольга. - У Варшаві дуже багато українців, і у школах нашого району місць вже не було".
"Коли нас погодилися взяти у заклад за 20 хвилин їзди на транспорті, ми з колегою одразу за це вхопилися. Вибору особливо не було".
Ольга розповідає, що сина записали у звичайний польський клас. Школа формує спеціальні класи для українців, але класу для віку її сина поки що не набрали.
"Мовні труднощі, звісно ж, є, - каже жінка. - Найважче даються уроки, де багато говорять, наприклад, історія".
За словами Ольги, на таких уроках українцям часто дають окремі, простіші завдання. Багато залежить від вчителя - чи хоче він щось додатково пояснювати українцям.
"Але ми розуміємо, що для вчителів іншомовні діти в класі - це теж величезний виклик", - додає вона.
Попри те, що якість навчання через мову страждає, Ольга вирішила залишити сина у школі.
"Від початку війни через стрес він сильно "залип" у телефоні. Тож зараз він принаймні з кимось спілкується, ходить на спортивні заняття, потроху вчить польську".
У польському шостому класі менше уроків, ніж було в Україні, розповідає Ольга, домашніх завдань теж дуже мало.
"Є відчуття, що після повернення доведеться наздоганяти програму", - додає жінка. У своїй дистанційній школі в Україні хлопчик припинив відвідувати уроки, але виконує дещо з домашніх завдань.
"З незвичних для нас предметів - етика та релігія, але вони не обов'язкові", - додала Ольга.
Вона також каже, що польські діти прийняли українців дуже добре. Пояснюють їм різні речі й спілкуються мішанкою англійської, польської та української. Батьки у неділю влаштували зустріч для українських сімей, принесли печиво та грали в різні ігри.
Син іншої киянки Марти потрапив у польській школі в український клас. У ньому вчаться тільки українські діти, але вчителі - поляки.
"У них щодня кілька уроків польської мови", - розповідає Марта.
Вчителі спілкуються переважно польською, а якщо виникають проблеми із розумінням, вони користуються гугл-перекладачем. Директорка школи, яку відвідує син Марти, шукає людей зі знанням обох мов, які могли б допомагати на уроках, але поки що без успіху.
Марта розповідає, що в Україні її син ходив у маленьку приватну школу, а в новій школі у Варшаві багато дітей, і це, безперечно, новий досвід для нього.
Як завершувати українську програму за четвертий клас, в якому вчився хлопчик, поки що незрозуміло, каже Марта.
Німеччина
Як повідомляли німецькі ЗМІ, вже у березні Німеччина з'ясувала, що наплив дітей-біженців з України став набагато більшим, ніж очікувалося.
Попри це влада федеральних земель шукає школи, які мають можливість прийняти цих дітей. А також - вчителів, які спеціалізуються на німецькій мові як іноземній.
Юлія переїхала до міста Ратінген неподалік від Дюссельдорфа з 10-річною Меланією й 13-річним Єрмолаєм.
Спочатку вона не планувала віддавати їх у німецьку школу, діти продовжували навчання в українській дистанційній.
Але соцпрацівник пояснив, що в Німеччині кожна дитина повинна відвідувати школу, а контролювати дистанційне навчання їм важко.
До того ж Юлія зрозуміла, що "дітям аби подолати стрес пережитого в Україні, розлуку з татом, з друзями потрібен, як не дивно це звучить, новий стрес".
Єрмолая прийняли в одну з найкращих гімназій міста на клас старше. Школа вразила сина сучасною будівлею й інтер'єром, класним буфетом, розповідає мама хлопчика.
Вона каже, що українських дітей зустріли дуже гостинно. Викладачі й учні зібрались в актовій залі, діти заспівали пісню, говорили багато приємних слів і побажань.
У гімназії Єрмолая всі класи німецькомовні, але багато вчителів та дітей знають англійську. Юлія каже, їм пояснили, що так українські діти будуть швидше інтегруватися й звикати до мови. Наразі багато уваги приділяють додатковим урокам німецькою.
Але мовний бар'єр, безумовно, є. "Уявіть, ти сидиш півтори години на парі з біології і взагалі нічого не розумієш", - каже мама.
Через тиждень починаються канікули, і Єрмолая разом з іншими українськими дітьми запросили на курси німецької у мовний табір.
Молодша донька Меланія навчається ще у початковій школі. За місцевими правилами, школа має бути у пішій доступності від дому. "Це звичайна школа. Дуже схожа на нашу", - розповідає Юлія.
У класі Меланії вона одна з України. Діти спілкуються лише німецькою, але викладач знає англійську тому перекладає те, що дівчинка хоче сказати тому чи іншому однокласнику.
Однокласники поділилися з Меланією всім необхідним.
"Хтось віддав свій старенький портфель, хтось - пенал, дали ручки, олівці, навіть спитали, чи є в нас змога купити купальник", - розповідає Юлія. Плавання обов'язкове у молодшій школі.
З нового - уроки релігії та дорожнього руху (майже всі діти добираються до школи самостійно на велосипеді).
У доньки вже з'являються німецькомовні друзі, днями її запросили на день народження, чому вона неабияк зраділа, каже Юлія.
Обидві дитини намагаються продовжувати навчання й за українською програмою, але Єрмолаю важче, адже навантаження у восьмому класі гімназії вже досить велике.
"Зараз це - саме інтегрування в іншомовний простір, про якісь знання, окрім прокачування англійської і вивчення німецької, не йдеться", - каже мама Єрмолая і Меланії.
"Але чи можу я вимагати більшого!? - каже Юлія. - Зараз для дітей найважливіше - психологічний комфорт, все інше, сподіваємося, надолужимо".
Приїзд українських дітей став додатковим навантаженням на німецьку систему освіти, яка страждає від браку вчителів та втому освітян через пандемію ковіду.
Щоб пом'якшити кадрову кризу, федеральне міністерство освіти запропонувало наймати українських вчителів, які втекли від війни до Німеччини.
/nginx/o/2021/04/19/13736727t1h1269.jpg)
Коли журналістка й кіносценаристка з Києва Марія опинилася у Фрідріхсгавен на півдні Німеччини, їй довелося швидко пригадати німецьку, яку вона колись вивчала на курсах у Гете-інституті.
Донька Марії пішла у міжнародну школу, де увагу насамперед зосереджено на інтенсивному вивченні німецької мови.
Сама Марія влаштувалася у цю школу асистентом викладача в молодших класах. Крім мовних курсів Марія має педагогічну освіту, хоча й працювала все життя за іншою спеціальністю.
Коли школа відкрила одразу декілька класів для українських дітей, її з радістю взяли на роботу. "Поки що на волонтерських умовах", - пояснює Марія, але вона щаслива, що може бути корисною.
В її класі є діти з багатьох гарячих точок України - Харкова, Ірпеня, Чернігова. Дехто з них пережив травматичний досвід, розповідає Марія.
Хоча нова країна й нова мова, безумовно, додатковий виклик для цих дітей, вони досить швидко опановують німецьку.
Марія перекладає незрозумілі моменти, але каже, що сенс методики - саме у повному зануренні в мову.
Найбільше українських дітей у німецькій школі вразила велика перерва, каже Марія. Діти вибігають на шкільний майданчик, де можна займатися будь-чим, від скелелазіння до скейту.
А ще - вчителька математики з Румунії. Її прізвище - Свобода.
Донька Марії продовжує дистанційно вчитися в українській школі. "Ми повернемось додому, як тільки це буде можливо, - каже Марія. - Але німецьку вона вже буде знати".
"Я вдячна Німеччині за цю можливість".
Чехія
У невеличкому чеському містечку Тршебич, куди Тетяна з двома доньками переїхала з-під Києва, багато українців.
Чехія вже видала понад 230 тис. віз тимчасового захисту, і половина переселенців - діти.
Доньки Тетяни потрапили до звичайних класів, де навчання ведеться чеською мовою.
Для українських дітей, яких у школі чимало, щодня проводять перші два уроки чеської мови. Їх ведуть по черзі чеська вчителька й вчителька з України, яка знає мову.
Старша донька потрапила у гімназію на клас молодше, у 9-й замість 10-го. Вона також продовжує навчання в українській дистанційній школі, в якій вчилася до війни. Молодша пішла в середню школу у свій 7-й клас.
У школі багато молодих вчителів, майже половина - чоловіки, розповідає Тетяна про перші враження.
"Вчителів діти поважають, але не бояться. Вони добрі, з почуттям гумору", - розповідає мама.
Незвичним для дітей було те, що по школі можна ходити у домашніх капцях, а також оцінки. Їх ставлять не від 2 до 12, як в Україні, а у зворотному порядку - від 5 до 1.
Але у 7 класі оцінки дітям поки що не ставлять, розповідає Тетяна.
"Вимагають лише гарної поведінки. Суворо заборонено користуватися телефоном в школі, навіть на перервах".
Старша донька спілкується з друзями англійською. Молодша користується гугл-перекладачем.
До того ж багато хто з вчителів розмовляє російською, адже її вивчають у школі. Англійська обов'язково, а друга на вибір - російська або німецька.
Тетяна розповідає, що у старшої доньки трапляються панічні атаки ще з 2014 року, коли родина була змушена тікати від війни на Донбасі. Школа допомогла знайти дівчинці психолога.
"Я дуже вдячна, що в гімназії нас не кваплять, - додає Тетяна. - Дитині дають час зануритися у навчання у зручному для неї темпі. Це дуже гуманний підхід".
Кіпр
Ховаючись два тижні по київських бомбосховищах з чотирма дітьми, Наталя вирішила поїхати до родичів на Кіпр.
Там немає такої широкої волонтерської підтримки, як, приміром, у Польщі, але допомагає діаспора з країн колишнього СНД і церква, розповідає жінка.
З родиною одразу зв'язався священник зі столиці Кіпру, колишній харків'янин. Він привіз повний багажник продуктів, одягу, іграшок, а також подарунок від митрополита - планшет для дітей.
"Я одразу була налаштована віддати дітей до школи, навіть при тому, що ми жодного слова не знали по-грецьки", - каже Наталя.
Школу підшукали за місцем проживанням, і дітей оформили у такі ж класи, які вони відвідували в Україні.
Першокласники двійнята пішли у клас "альфа", а четвертокласник Льоша - у "дельту". Номери класів відповідають літерам грецького алфавіту, пояснює Наталя.
"Враження від першого походу до школи - дуже яскраві". Дітей повністю забезпечили рюкзаками, канцтоварами та шкільною формою. На Кіпрі вона складається зі спортивного костюма та футболки.
Наталю вразили невеликі класи - по 12-16 дітей, просторі, прикрашені картинами та плакатами приміщення та зручності для дітей з інвалідністю або будь-якими обмеженнями.
Школярів початкової школи безкоштовно годують - це може бути сендвіч з огірком, сиром та шинкою, булочка, фрукти.
Перед першим уроком заведено читати молитву та хреститися.
Уроки проходять грецькою мовою, але вчителі, як і всі жителі Кіпру знають англійську, каже Наталя.
"Старший син добре говорить, молодші - гірше, але на побутовому рівні можуть порозумітися", - додає жінка. Крім дітей Наталі у школі є ще одна дитина з України, і для них додатково проводять уроки грецької мови.
Обстановка у школі вкрай доброзичлива, каже Наталя. Вранці дітей біля хвіртки зустрічає директорка.
Перед школою чергує поліцейська, яка регулює дорожній рух, коли дорогу переходять школярі. Вчителів багато, майже у кожному класі є помічник вчителя.
Навчальна програма приблизно відповідає тій, що була в Україні. У дітей немає проблем з математикою, навіть якщо вона грецькою мовою, каже Наталя. Умови задачі вони перекладають за допомогою гуглу.
Грецьку вони поки що погано розуміють, але щодня приносять нові слова і можуть вже привітатися, попрощатися, подякувати, порахувати до десяти.
Наталя вже написала заяву на продовження навчання наступного року, оскільки не впевнена, що зможе повернутися додому.
Її молодша дочка, якій у вересні виповниться п'ять років, зможе піти у підготовчий клас.
Бельгія
Тікаючи від війни, Ольга з двома дітьми, восьмирічною Настею та дев'ятирічним Микитою, опинилися у невеличкому селі неподалік від Брюсселя.
"Українських дітей тут поки що одиниці", - каже Ольга. Тому діти потрапили у звичайний клас місцевої школи, де навчання ведеться нідерландською мовою.
Спочатку Ольга була "скептично налаштована" щодо навчання мовою, яку діти навіть ніколи не чули. Але вона дуже швидко змінила свою думку.
Дітям подобаються їхні вчителі та стосунки у колективі.
"Вони мені кажуть: "мамо, тут діти не б'ють один одного, не ображають", так само поважно діти ставляться до вчителів", - розповідає Ольга.
Вона з прикрістю додає, що бійки та образи учнів були звичайною справою в їхній школі вдома.
Ольга з подивом виявила, що діти практично з перших днів не відчували жодного мовного бар'єра. Насамперед їм допомагав тьютор, а у молодшої доньки в класі виявилася російськомовна дівчинка, з якою Настя згодом подружилася.
Діти вчать нідерландську, французьку, математику, є уроки релігії та праці.
У школі багато різноманітних спортивних заходів. Клас Микити їздив кататися на лижах. Раз на два тижні їх возять до найближчого міста у басейн.
Микита ходить у секцію футболу. "Тут ним займаються з пелюшок", - каже Ольга. Весь вільний час діти проводять на свіжому повітрі у будь-яку погоду.
Ольга розповідає, що їм дуже допомагають місцеві. Одна родина щодня відвозить і забирає дітей зі школи. Їм також подарували три велосипеди, адже до школи йти 40 хвилин через ліс.
Втім, попри те, що Насті й Микиті подобається у бельгійській школі, вони, як і багато інших українських дітей, які втекли за кордон, сумують за татом.
Він залишився у Києві.
