/nginx/o/2022/03/11/14420197t1he9a0.png)
/nginx/o/2022/04/05/14465814t1hb090.jpg)
За два місяці після вторгнення Росії в Україну в російському суспільстві не вщухає дискусія про те, як до цього ставитися.
"Не все так однозначно". Як і чому росіяни виправдовують війну проти України
І якщо аргументи противників війни переважно зводяться до того, що рішення ввести війська до сусідньої країни було злочинним та аморальним, то ті, хто підтримує "спецоперацію", виправдовують її по-різному.
Хтось згадує, як "НАТО бомбило Югославію", інші кажуть, що війни було не уникнути, а правди про неї все одно ніхто не знає, треті ж ставлять запитання у дусі "де ви були вісім років, поки гинули люди на Донбасі".
Про те, якими фразами росіяни намагаються виправдати вторгнення Росії в Україну, та звідки вони беруться, ВВС поговорила з Олександрою Архіповою, соціальною антропологинею, авторкою телеграм-каналу "(Не)цікава антропологія".
ВВС: Чому ви вирішили вивчити аргументи, які люди використовують, щоб якось раціоналізувати війну в Україні? У своєму дописі ви називаєте їх виправдувально-захисними кліше.
Олександра Архіпова: Люди не просто обговорюють навколишній світ і своє ставлення до нього - вони створюють свій власний світ. Саме тому зараз у мові людей, і в усній, і в мережі, з'являється така кількість однакових фраз. Ми називаємо їх кліше - наприклад, "не все так однозначно".
Повторення цих кліше дозволяє створити відчуття, що є багато людей, які думають однаково. І коли люди хочуть приєднатися до більшості (а це особливість людини - ми всі дуже хочемо бути частиною групи), вони починають вживати кліше, якими, як їм здається, розмовляє більшість.
При цьому, звичайно, носій мови може не відчувати ці фрази як кліше.
Тому ми з моєю колегою з Америки Гульназ Шарафутдіновою зібрали словничок кліше з російських розмов про війну, які багаторазово повторюються - не менше тисячі разів.
Я не кажу про кліше, що демонструють антивоєнну позицію, - таких теж багато.
Наприклад, попри всі репресії та переслідування за статтею [20.3.3 КоАП РФ], кількість людей, які пишуть у російських соцмережах "ні війні" і "я проти війни", надзвичайно велика.
У нашій роботі ми збираємо кліше, які захищають або виправдовують сам факт війни. Хоч би як огидно це не лунало, нам важливо зрозуміти, як створюється виправдувальний "російський мовний світ".
ВВС: Як працює ваш пошук?
О.А.: Ми знаходимо якусь кількість тверджень, потім дивимося, які фрази повторюються, потім я запускаю пошук за варіантами цієї фрази. Наприклад, "вам не шкода дітей Донбасу?" Або інший варіант: "А дітей Донбасу вам не шкода?"
Далі я дивлюся, скільки текстів припадає на таке кліше, і вже оцінюю їхню популярність.
Ми з моєю колегою поділили ці кліше на чотири основні блоки. Є блок, який ми називаємо умовно: "А в Америці чорних лінчують". Туди входять такі висловлювання, як "а війну розв'язав Байден", "Америка бомбила Югославію", "Маріуполь перебуває у підлітному часі ракет НАТО", "якби не ми, жертв війни було б більше", "а де ви були вісім років?"
Наша мова - це наш головний зрадник. Вона видає наші основні настанови. І з цих кліше випливає, що основним ворогом вважається Америка, а не Україна.
Це частково знімає дикий парадокс, згідно з яким, з одного боку, багато росіян підтримують війну, "спецоперацію" в Україні, а з іншого боку, вважають українців братнім народом.
ВВС: Таку аргументацію ще часто називають "вотебаутизмом" (від англійського what about...?, "як щодо… ?", риторичний прийом, націлений на відволікання уваги від неприємного запитання шляхом критики опонента. - Ред.). Це популярний інструмент російської пропаганди: наприклад, Володимир Путін, коли його запитують про тортури у в'язницях у Росії, каже, що "в інших країнах проблем не менше". Чому ця аргументація така поширена в російській культурі?
О.А.: Тому що значно простіше вказати на ворога, аніж пояснити власні дії. Це мобілізує, це прийом, який знімає з тебе відповідальність та демонізує ворога. У певному сенсі це риторика маленької дитини.
Коли дитину запитають, чому вона вдарила Петрика, вона каже: "А Петрик перший почав". "Чому ти крав у дитячому садочку?" - "Бо всі крадуть".
Коли дитина не готова розмірковувати про власну відповідальність за те, що відбувається, вона посилається на такий поточний стан справ, де є сильні, які роблять так само, і вона з ними солідарна.
Так і тут: у відповідь на будь-яке запитання нам вказують на те, що десь ще гірше.
ВВС: Які ще блоки ви виділили із колегою?
О.А.: Наступний блок - це "My country, right or wrong" ("Має рацію чи не має - це моя країна"). "Я виправдовую Росію, щоб там вона не зробила". Сюди належать цитати актора Сергія Бодрова про те, що "під час війни не можна погано говорити про своїх", "своїх не кидаємо", "Росія не починає війни, а їх закінчує", "Росія завжди всіх рятує", "нас просто історично не люблять".
Це вирази, в яких ми або ідеалізуємо Росію, або визнаємо, що проблеми є, але ми маємо бути вірнопідданими.
Третю групу я називаю "Я людина маленька". Це аргументи у дусі "а що ми можемо зробити", "ми люди маленькі, там знають, що робити", "нагорі ж не дурні сидять, вони знають, що кажуть", "від нас нічого не залежить".
ВВС: Чому кліше такого типу так поширені?
О.А.: Росія дуже аполітична, і вона стала такою внаслідок усвідомленої підтримки "вивченої політичної безпорадності".
У нас зробили все, щоб людина не робила жодних активних політичних дій - і бажано навіть на вибори не ходила, а краще натомість їздила на дачу.
У ситуації війни цю позицію невтручання ("що ми можемо зробити?") треба якось виправдати. І позиція невтручання виправдовується через заниження власної важливості та знищення суб'єктності, якщо хочете: "ми - люди маленькі".
Тобто позицію можна висловити, посилаючись на месіанську роль Росії й апріорі ворожий Захід, коли людина каже: "Нас просто історично не люблять, на нас завтра нападе Байден" (це агресивні кліше).
А можна, навпаки, применшити свій вплив і зобразити себе як істоту, яка не може ні на що вплинути, і таким чином знімає з себе провину. Провину за те, що бомбардують Маріуполь, за вбивства у Бучі. Адже він "не може ні на що вплинути".
ВВС: Що належить до четвертої групи кліше, яку ви виділили?
О.А.: Четверту групу я називаю "Післяправда" або "Заперечення фактів". Сюди належать аргументи у дусі "ніхто не знає всієї правди", "час покаже, хто мав рацію", "історія все розставить по своїх місцях", "вони бомблять самі себе" тощо.
ВВС: Журналісти у своїй роботі з цією категорією найчастіше стикаються. Вам не здається, що вона існує, зокрема завдяки тому, що за ці місяці війни девальвувалося значення слова "фейк, і так тепер позначають будь-яку неприємну інформацію?
О.А.: Ми написали на початку цього року статтю під назвою "Міністерство правди" - про державні проєкти з фактчекінгу. Держава взяла слово "фейк" на озброєння, багато кремлівських каналів саме такою логікою "перевіряють" фейки: "Це фейк, тому що міністерство ікс сказало інакше".
Насправді ніякого фактчекінгу не відбувається. Слово "фейк" дійсно девальвувалося. Ним зараз називають будь-яку інформацію, що не збігається з офіційною.
Ця тенденція з'явилася не зараз, а 2020 року. У нас зараз п'ять законів щодо "фейк-ньюс". У 2020 році я часто говорила, що це дуже страшні статті, але всі прохолодно ставилися до цього. А насправді розвиток цієї тенденції спричинив те, що ми зараз маємо.
Ми з колегами вивчили приблизно 350 справ людей, які у 2020-2021 роках були покарані за кримінальними та адміністративними статтями за "фейки", які пов'язані з ковідом.
І абсолютно видно, що понад 75% справ не мають жодного стосунку до того, що ми називаємо фейковими новинами, чутками та конспірологією. Там одиниці таких випадків.
75% адміністративних та кримінальних справ за "фейки" про ковід - це висловлювання, які ганьблять діяльність локальних інститутів або містять сумнів у діях влади.
Наприклад, справа в Іркутську про повідомлення у Viber на кшталт: "Дівчата, не йдіть на роботу, я чула, що головлікар захворів на ковід і ходить на роботу, а нам не повідомляють". Тобто влада ніби приховує інформацію і допускає зараження.
Людей звинувачували, якщо вони сумнівалися у рішеннях влади чи можливості впоратися з ковідом. Тобто вже тоді розробили норму, за якою фейком називають хибну з точки зору владних структур інформацію.
Нині ця тенденція розвивається просто на очах (ми робимо й таку базу даних). 4 березня ухвалили адміністративний закон 20.3.3. про дискредитацію збройних сил РФ, і в результаті понад 1300 людей були оштрафовані за плакат, усну фразу, значок на сумці, блакитні джинси і жовту кофту, за порожній аркуш паперу в руках, книгу Оруелла та за "ні війні" на аватарці.
Є кримінальна стаття за фейки про російську армію, що продовжує розвиток логіки покарання за фейк з 2020 року.
У нас в базі зараз 32 кримінальні справи за новою статтею за "фейки" про збройні сили та "спецоперацію", які порушили за останній місяць. Це багато.
На слуху справа художниці Саші Сколиченко з Пітера, яку звинувачують у тому, що вона створювала контрпослання - у магазині поряд із цінниками розмістила інформацію про загибель людей у Маріуполі.
Але так само влаштовані більшість справ за цією статтею про "фейки" - це спроби прорвати інформаційну блокаду. Це публікації відео з Маріуполя, розповіді про злочини російських солдатів, підтримка України, антивоєнні висловлювання. Все це вважається "фейками".
ВВС: Але ж це не може не впливати на думки людей? Бо якщо межа "фейку" така розмита, то як тоді дійсно сказати, де правда? Навіть людям, які рефлексують, може бути непросто розібратися.
О.А.: Так, і насправді в цьому випадку уряд опиняється у win-win ситуації. Тому що людина, на яку звалюється купа інформації, не вірить і вважає вбивства у Бучі фейком. Або просто зневіряється у спробах розібратися і каже, що "ми всієї правди ніколи не дізнаємося", і самоусувається від аналізу. І тоді офіційна думка теж виграє.
Тобто завдання не зводиться лише до того, щоб змусити людей повірити у той чи інший погляд.
Наприклад, ми знаємо, що правда - це умовно "А". Завдання російської пропаганди не лише в тому, щоб ми повірили, що правда - це "Б", а й у тому, щоб люди самоусунулися від процесу і не вірили ні в "А", ні в "Б". Це також добре для влади.
ВВС: Чому кліше, про які ми говоримо, взагалі формуються і зараз так приваблюють багатьох людей?
О.А.: Загальний ефект, про який ми зараз говоримо, називається collective avoidance - колективне уникнення. Він широко відомий. Колективне уникнення відбувається у ситуації, коли люди стикаються з інформацією, що загрожує зруйнувати єдність групи.
У нашому випадку саме визнання факту війни - не просто точкових ударів, а масштабних наземних операцій, під час яких вбивають не окремих бойовиків, а масово вбивають цивільних - загрожує цілісності російського суспільства.
Тому російське суспільство максимально з цим бореться як може.
ВВС: А чому проти цього "колективного уникнення", про яке ви говорите, не спрацювали усі ті установки, з якими росли покоління: "аби не було війни", "війна це найстрашніше, що може бути?"
О.А.: У Росії справді дуже сильний страх війни.
Але війна в російському уявленні - це те, що приходить до тебе на поріг. Це коли твій батько йде воювати, коли до будинку приходять чужі солдати, коли хату спалюють, коли діти під загрозою, коли настає голод. Оце війна.
І зараз люди приймають зручну для себе позицію, яку їм розповідає офіційна російська думка, і підтримують кліше, про які ми з вами говоримо.
При цьому, якщо їхні родичі, друзі, діти надсилають їм фото розбомблених будинків, фото з Бучі, то прийняття цього факту суперечить тому, що розповідають з екранів телевізорів. І тут виникає велика загроза когнітивного дисонансу.
Тому мозок людини готовий зробити все, щоб цього дисонансу уникнути. Особливо мозок конформної людини - а російське населення загалом дуже конформне.
В результаті мозок відштовхує незручну інформацію - наприклад, про те, що в Україні реально вбивають людей. Може бути й зворотна ситуація: людина повністю занурюється в війну, що відбувається в Україні, і будь-які факти про милосердя вона відштовхуватиме.
ВВС: Давайте пояснимо, що таке конформність.
О.А.: Конформність - це схильність людини солідаризуватися з думкою оточення, з тими, кого вона вважає важливою більшістю. Конформна людина ніколи не скаже: "Я проти". Вона погоджуватиметься з тим, що каже оточення, навіть якщо внутрішньо вважає, що вони помиляються.
Тут нещодавно провели експеримент, який мене захопив. Автори статті набрали людей для опитування тих, хто підтримує Володимира Путіна, і запитали їх, як вони ставляться до нього.
Але формулювання для різних груп відрізнялося - одну групу просто запитали про ставлення до Путіна, інша група отримала запитання з преамбулою про те, що дві третини громадян підтримують Путіна, а третя - з преамбулою про те, що лише дві третини громадян підтримують Путіна.
У результаті у тих, хто отримав формулювання "лише", рівень підтримки Путіна впав.
Давайте ще так сформулюю: в авторитарних режимах, таких як, наприклад, російський, влада всіляко намагається відучити людей від висловлювання політичної думки.
Але це має цікаві наслідки. Вони полягають у тому, що в таких режимах люди, яких відучили від політичних дій, висловлюють симпатії не на основі якихось реальних переваг, а на основі асоціації себе з більшістю.
Якщо більшість вважає, що підтримує президента, то я говоритиму, що я підтримаю президента. А якщо я бачу, що президента підтримують не так багато людей, то, можливо, і я не буду.
Тобто я впевнена, що в момент, коли політична ситуація в Росії різко зміниться, з'явиться величезна кількість людей, які скажуть, що ніколи не підтримували російську владу у 2022 році. Людей, які "завжди були проти", виявиться величезна кількість.
ВВС: У нашій розмові про конспірологію про вакцинацію ви говорили, що люди в Росії більше довіряють тому, хто поруч, - наприклад, умовній "сестрі сусідки", ніж інституціям і тій самій державі. Росія з Україною має величезну кількість соціальних зв'язків. Але зараз росіяни часто не вірять навіть власним дітям або близьким родичам, які розповідають їм про жахи війни, однак вірять тому, що кажуть по телевізору. Чому так відбувається?
О.А.: Це справді відбувається. І це суперечить тому, що ми знаємо. Справді дивно: чому рік тому росіяни посилалися на Марію Іванівну, у якої сестра сусідки померла від щеплення, а сьогодні цей механізм працює з точністю до навпаки, і ми не віримо тому, що нам розповіли наші близькі друзі й родичі?
Тут є дуже важлива річ. Коли людина каже, що щеплення небезпечне, тому що "сестра сусідки розповіла, як дівчинка померла від щеплення", насправді її думка вже склалася.
Розповідь про сестру сусідки - це лише зовнішнє підтвердження того, у що людина вірить. Вона розуміє: якщо вона скаже, що "просто так вважає", її закидають камінням. Тобто потрібна уявна більшість, з якою людина солідарна і чиїм голосом вона стає.
Але в ситуації війни, яку ми зараз обговорюємо, страх когнітивного дисонансу, мабуть, виявляється значно сильнішим - навіть за родинні зв'язки. Люди щосили опираються і кажуть: "Це неправда".
аких історій багато. Я зараз потоваришувала з чудовою художницею, її сім'я втекла з Харкова.
Чоловік лишився там. І вони у розпачі, бо батьки чоловіка, які у Криму, їм не вірять. Вони кажуть: "Нічого, невдовзі вас звільнять, потерпіть".
Тобто ми бачимо зворотний ефект: тут уявна більшість, з якою батьки хочуть солідаризуватися, - це ті, хто вірить, що немає ніякої війни, а є якась неприємна операція на Донбасі.
І щоб уникнути когнітивного дисонансу, мозок відкидає будь-яку іншу інформацію - у тому числі від родичів.
ВВС: Чи є якісь позитивні приклади опору цій більшості?
О.А.: Культура вміє створювати механізми захисту суспільства навіть у ситуації, яка нам здається абсолютно безвихідною. Вони приходять звідти, де часто не чекали. Наприклад, бурхливий розквіт антивоєнних графіті. Графіті - це, мабуть, надто вузьке слово: різні написи в публічних просторах.
Люди залишають величезну кількість написів на під'їздах, у ліфтах, на зупинках, на дошках оголошень. Їх за це переслідують, зараз чимало кримінальних та адміністративних справ щодо графіті. Але все ж таки менше, ніж цих написів.
Я сьогодні говорила з дівчиною, яка таке графіті зробила. Ці люди мають величезне бажання прорвати інформаційну блокаду. Зрозуміло, такі написи не зможуть зупинити війну, вбивства людей просто зараз. Але вони можуть прорвати блокаду.
Дуже важливо показати людям, що немає ніякої уявної більшості.
Важливо, щоб у публічному просторі людей було слово "війна". Щоб людина бачила, що багато людей залишають такі написи, і розуміла, що людей, які не погоджуються з "політикою партії", багато.
Це спроба пояснити уявній більшості, що насправді вона не така вже й більшість.
