POSTIMEES В УКРАЇНІ ⟩ У найбільшому сховищі Сєверодонецька живуть понад сто людей

• З 106 людей, що живуть у сховищі, 13 – це діти. Є ще сім кішок та п'ять собак
• З продуктами проблем немає, але дітям не вистачає вітамінів
• Коли бомблять далеко, мати з коляскою гуляє навколо сховища

У нинішній столиці Луганської області місті Сєверодонецьк, населення якого до війни становило 135 000 мешканців, зараз проживає близько 15 000 осіб. 106 із них мешкають у спеціально перебудованих підземних катакомбах неподалік центру міста, пише Postimees.

У рекордний час від постійних бомбардувань, що тривають кілька місяців, там ховалися понад 200 людей. Люди почали там ховатися з першого дня війни – 24 лютого – а це означає, що ветерани живуть там уже два з половиною місяці.

Йдеться про цивільні бомбосховища, збудовані у 1964 році, які на той час мали бути в кожному великому радянському місті. Укриття будували у разі війни з американцями. Через 60 років їх довелося використати для війни із Росією.

За словами людей, що живуть у сховищах, Postimees склав розповідь умовного жителя. У таких умовах живуть і 13 дітей, наймолодшому з яких один рік та три місяці. А ще сім кішок та п'ять собак. Спочатку в інших приміщеннях бомбосховища ховали собак та кішок із притулків, але їх усіх евакуювали. А люди лишилися.

«Коли у перші дні війни ми тут сховалися, тут не було нічого, тільки пилюка. Пил був такий, що неможливо було дихати. Все було в запустінні. Туалети були у жахливому стані. Ми самі навели лад і створили умови для проживання. Електрики не було, ми провели її сюди самі. Після цього почали підтягувати піддони та матраци, щоб зробити ліжка. Добровольці принесли всім теплі ковдри. Ще у 2014 році мали навести тут порядок, бачили ж, куди все рухається.

Жодного опалення тут немає. Коли було холодно, тут було 12 градусів. Тоді спали повністю одягненими та взутими. Тут дуже сиро, кожен другий кашляє. На сто відсотків уже поширюється туберкульоз. Ліками нам допомагають військові, які постійно приходять нас відвідати. Солдати взагалі великі молодці! Приходять добровольці. Якщо хтось серйозно хворіє, намагаємося відправити його в єдину лікарню, що збереглася в місті. Намагалися викликати і швидку допомогу, але швидка до нас не їде. Кажуть, що не їдуть через бомбардування.

Двоє людей уже померли. Один чоловік помер від інфаркту. Йому було за 60 років, і його принесли до нас у такому стані, що він уже не міг ходити. Померлих кладемо на сходи, що ведуть нагору з нашого сховища, і чекаємо, коли їх заберуть. Жінку забрали вже наступного дня, а за чоловіком прийшли лише за три дні.

Тут є маленька кухня, але оскільки газу немає, готуємо їжу у великих каструлях у дворі на вогні. Бомби падають, але ж їжу треба готувати. Чекаємо, коли стане спокійніше. У нас 12 людей похилого віку, яких ми по черзі доглядаємо і готуємо їм їжу. Шість із них такі, що тільки лежать. У кожного є людина, яка піклується. Але загалом кожен тут доглядає сам за собою.

Photo: Dmitri Kotjuh

Електрика у нас є. Генератор приніс один чоловік зі свого будинку. Ми тут всі щось принесли. Нам ніхто не допомагає. Мер Олександр Стрюк одного разу приходив сюди. Оглянув все, пообіцяв надіслати до нас лікаря. Досі чекаємо. Це було близько місяця тому.

З їжею проблем немає. Добровольці приносять нам хліб та інші продукти, солодощі для дітей. Всю допомогу ділимо порівну. Ми вже маємо свій запас, оскільки ми не знаємо, як довго ми тут ще пробудемо. З цих запасів робимо їжу і для тих, хто не зможе сам потурбуватися про себе. Одного разу принесли багато курки, тоді робили на вулиці шашлик. Є проблема з дітьми, оскільки їм потрібні вітаміни, але фрукти нам не приносять. У всіх нас сильна нестача вітаміну С.

У нас чисто, кожен сам наводить лад навколо свого ліжка. Туалети прибираємо за графіком.

Гуляти надвір ходимо не часто. Діти більшу частину часу проводять у сховищі. Добровольці принесли нам для малюка коляску, тепер мати може гуляти з нею навколо сховища. Коли тихіше і бомби падають десь далеко.

Питна вода у нас своя. У сховищі передбачена свердловина, з якої насос качає воду. Вода не дуже хороша, треба її прокип'ятити і лише тоді пити. Насоси запускаємо за допомогою генератора тричі на день, тоді всі можуть набрати води.

Місяць тому у найменшій кімнаті зробили імпровізований душ. Хто хоче, може сам нагріти води на багатті і митися, скільки захоче. Найстрашніше те, що ми не знаємо, як довго нам ще доведеться так жити. Ми всі хочемо додому. Хоч і в руїни, але ми хочемо додому. Жити тут психологічно та морально дуже важко. Сварок, на щастя, особливо не виникає, намагаємось їх швидко вирішувати. Ми тут як одна сім'я.

Ми так втомилися. Телефонного зв'язку немає вже давно, ми нічого не знаємо про те, що відбувається в інших містах. Ми нічого не в змозі змінити.

Тож ми й не хочемо знати новин. Це викликає ще більший стрес. Менше знаєш, міцніше спиш.

Інтернету також немає давно. Діти, наприклад, більше не можуть навчатись. Багато дітей почали малювати. Дітям принесли пластилін та фарби.

Святкуємо дні народження. Даруємо квіти, на щастя, у місті їх росте багато. В однієї дитини нещодавно був день народження. Хтось знайшов машину для виробництва цукрової вати, налагодили її та робили дітям вату.

Весіль ще не було. Але, можливо, скоро будуть!

У нас ще добрі умови. Є багато підвалів, де люди сидять так, що немає місця ні нормально розпрямитись, ні витягнутися лежачи. Знаємо про один підвал, де живе 35 людей, у них так мало місця, що вони сплять сидячи. Ми кликали їх сюди, але вони не хочуть іти.

У деяких ще залишився будинок або квартира, але ми боїмося йти додому. Тут хоча б не дуже чутно, коли бомбардують, і ми знаємо, що це на 95 відсотків безпечне місце.

Провина держави в тому, що якого чорта вони пустили росіян? Тепер вони борюяься, а ми маємо сидіти у підвалах. Кожен дурень, навіть дитина розуміла, що це само по собі не закінчиться. Вони не зробили всього, щоб краще захистити країну. Звичайно, ми дуже злі через це, але проросійських у нас тут немає».