ПСИХОЛОГІЯ ⟩ Обличчя військового біженця з України

Photo: Эстонский союз провизорских аптек

Людям у сильному стресі важко розуміти інших. Всі думки у них лише про те, як вижити, а страх і почуття вразливості можуть мимоволі прикриватись бравадою.

Ось уже понад два місяці я як психолог надаю кризову підтримку військовим біженцям із України. За цей час я говорила з дуже різними людьми, які пережили той чи інший жах. У цих історіях є багато спільного. Вони сповнені жахом війни, горем, складним вибором, тривогою за своє майбутнє та майбутнє близьких.

Деякі історії пов'язані з непоправною втратою та невигаданою трагедією – хтось втратив будинок, дитину, інших близьких. Є історії про щасливий випадок та чудовий порятунок тих, кому вдалося виїхати з-під бомбардувань. Часто я чую багато історій про підтримку та людське тепло, чуйність.

З оптимістами простіше

Є ті, хто приймає допомогу з подякою. З такими людьми простіше спілкуватись. Вони самі трохи легше переживають втрати, більш-менш відкрито йдуть на контакт із оточуючими, демонструють емпатію та вміння спілкуватися. На цих обличчях читається надія, віра у майбутнє, відкритість, радість. Від одного з таких людей я якось почула: «Та ми вже вдруге через це проходимо. Вперше бігли 2014-го з-під обстрілів на Донеччині. Вперше було важко. А зараз я точно знаю: живі – це найголовніше. Дім – він там, де ми. Впоралися один раз, впораємося і другий».

Найбільше злить безпорадність

Є ті, кому важче приймати допомогу. З Інною ми познайомилися нещодавно у Таллінні. «Мені принизливо приймати підтримку, – розповідає вона, – дратує відчуття безсилля, саме його я відчуваю весь час. Розумієш, у мене був свій бізнес, дві крамниці, будинок в Ірпені, машина. Я звикла всього досягати сама. А зараз що? Будинок та магазини знищені вибухом. Знаєш, як відчути себе безробітним та безпритульним? А саме так я себе зараз відчуваю.

Не можу дозволити собі купити навіть фруктів дитині або щось смачненьке, як він звик. Тяжко усвідомлювати, що маю берегти кожну копійку, одягатися за рахунок гуманітарної допомоги. Ти не подумай, я дуже вдячна, що ми живі за ту допомогу, яку отримала в Естонії від абсолютно незнайомих людей. Але я постійно відчуваю тривогу, безсилля та злість. Злість на ситуацію, на свою безпорадність, на те, що не вдається швидко знайти роботу. Я злюся на тих, хто питає, як у мене справи, або питає, навіщо я приїхала. Як же пояснити їм, що я не поїхала б, якби не війна? Я злуюся, коли запитую про податки, а різні фахівці повідомляють мені різну інформацію. Адже я не просто так голову їм морочу, я маю прорахувати, чи зможу я з першої зарплати орендувати житло».

Ми довго говорили. Інна оплакувала свій будинок та бізнес, розповідала про своє минуле життя, поступово приймаючи підтримку та розмірковуючи про тривожне майбутнє. Я дуже добре запам'ятала обличчя жінки, яка звикла бути сильною і зараз просто злилася від безсилля. Її злість була маскою, що панічно прикриває безпорадність.

З безсиллям стикаються багато хто. Інший приклад – моя клієнтка Катя. Вона з двома дітьми, одному з яких майже три, а другому немає і року, опинилась у знайомих в Естонії. Потрібно отримати документи, і принаймні сходити до банку та за гуманітарною допомогою. Знайомі на роботі, залишитися з дітьми нема кому. Ось уже більше місяця Катя не може оформити допомогу. Діти хворіють і вередують. З ними важко пересуватися містом.

Катя зателефонувала мені у відчаї, стоячи біля банку, що закрився на обід. Плакала та питала, що їй робити. Через втому вона вже зривається і кричить на дітей. У слухавці було чутно дитячий плач. Катя знає: на маленьких дітей не слід зриватися, але з почуттями впоратися не може. Особисто ми не зустрічалися, але, заплющуючи очі, я бачу обличчя втомленої жінки.

Просто хочу додому

А ще бачу розчаровані обличчя. Обличчя тих, у кого були дуже високі очікування від допомоги. Вони не цілком усвідомлюють, яка робота лягає на плечі фахівців та волонтерів, які допомагають тисячам людей із харчуванням, житлом та елементарними зручностями. Людині в сильному стресі взагалі важко розуміти інших, усі думки в нього лише про те, як вижити.

Найважче бачити обличчя тих, хто втратив близьких. Похмурі, неживі, сумні. Справжній біль спричиняють налякані обличчя дітей. Деякі з них можуть поводитися зухвало та визиваюче. Легко зрозуміти, що вони ще активніше за дорослих витісняють страх бравадою. «Я такий крутий! Ніхто не повинен здогадатися, як я наляканий!

У військових біженців з України різні обличчя та різні почуття. У кожної людини – своя історія. Ми всі тікали від війни. Адже я також виїхала із Київської області 25 лютого. Нас поєднує те, що ми не планували втекти з України від війни. Якщо хтось із нас і хотів приїхати до Європи, йшлося про відпустку, навчання, роботу. Але не так і не такою ціною. Тому так боляче чути, що в нас нібито стільки привілеїв закордоном. Ми б не роздумуючи відмовилися від усієї тієї допомоги та підтримки, що отримуємо зараз, якби хтось скасував війну, наші втрати та біль. Якби хтось скасував…