ДУМКА ⟩ Як звучить музика, коли лунають гармати

Photo: Ramil Sitdikov

Індустрія розваг та культури в РФ сильно залежить від держави, і це впливає на її ставлення до війни проти України, пише музичний критик та публіцист Артемій Троїцький.

Агресія Росії та повномасштабна кривава війна на території України створила нову реальність, усі межі якої ще належить оцінити. І жахнутися. Наслідки стосуватимуться всіх – від голоду в Африці до інфляції в Америці. Але найсильніше ситуація вдарить по Європі, зрозуміло, насамперед, по Україні та РФ. Причому по Росії, здається мені, молот історії пройдеться навіть жорстокіше.

Я вирішив написати про крихітний і суто локальний сегмент поточного лиха – про музичне життя. Не посміхайтеся – до військових дій, убитих та поранених, політичних інтриг це справді не має відношення, однак і у веселому світлі пісень та танців закрутилися драматичні (на щастя, поки що не трагічні) події.

У всіх цивілізованих країнах від Нової Зеландії до Естонії проходять сотні благодійних концертів, фестивалів та акцій, у яких беруть участь музиканти всіх стилів, поколінь та рівнів – від самодіяльних активістів до суперзірок (Пол Маккартні, Мадонна, U2, Стінг, Pink Floyd – коротше, практично усі). Символом цього руху можна вважати виступ Володимира Зеленського та групи українських артистів на церемонії вручення премії «Греммі» 3 квітня, де президент України протиставив живу красу музики мертвій тиші розбомблених житлових будинків.

В Україні все максимально просто, серйозно та натхненно. Дуже багато музикантів, зокрема знаменитих, як Святослав Вакарчук з «Океану Ельзи», пішли воювати, записалися в армію та територіальну оборону. Ті, хто залишилися на громадянці, здебільшого дівчата, написали та записали безліч чудових духопідйомних пісень – гнівних, скорботних і навіть гумористичних. Деякі з них – «Байрактар», «ПНХ», «Шо ви браття» - стали всенародними хітами. Героєм «пісенного опору» можна вважати Андрія Хливнюка, соліста популярного гурту «Бумбокс», який перервав у лютому американське турне, повернувся до Києва, записав прямо на вулиці міста народну партизанську пісню «Червона калина», вступив до лав ЗСУ і вже встиг отримати поранення в бою!

А тепер російська військово-музична історія, про яку і в самій РФ, і за її межами зараз напрочуд багато говорять і сперечаються. Вона не особливо геройська і загалом досить каламутна. Всю нашу артистичну та й взагалі культурну еліту можна умовно розділити на три нерівні частини. Перша: «Опозиціонери». Вони за свободу та проти війни. Їхня громадянська позиція та імена добре відомі: Макаревич, БГ, Шевчук та ДДТ, Нойз МС, Oxxxymiron , «Каста», Face та ще чимало рокерів та реперів, як вісімдесятників, так і молодих. Усі вони зробили заяви різного ступеня жорсткості у зв’язку з нападом на Україну. Їхні ряди злегка розширилися за рахунок Земфіри, Монеточки і це вже сюрприз – кількох знаменитих поп-зірок: Світлана Лобода, Валерій Меладзе, Леонід Агутін та Анжеліка Варум, Віра Брежнєва. Частково тут зіграло і українське коріння артистів.

       Дві думки:

• У майбутньому Росію чекає тотальне домінування держави у культурному житті та активне просування армійських ансамблів пісні та танцю.
• Ставлення у світі – не лише до Путіна та російської воєнщини, а й до країни взагалі, включаючи її сучасну культуру, - змінилося на гірший бік.

На протилежному полюсі – «Лоялісти». Завжди по команді бадьоро підтримують всі ганебні починання держави і фактично є інструментами пропаганди, за що іноді навіть піддаються санкціям. Цих можна, у свою чергу, поділити на «конформістів» та «фанатиків». Перші (Басков, Кіркоров, Валерія, Газманов) послужливо підспівують владі за гроші, ефіри та привілеї. Другі, менш численні (Чичеріна, Вадим Самойлов, Вадим Степанцов) – щирі біснуваті імперці-мілітаристи. І відвертих опозиціонерів, і підлабузників-лоялістів – по 10–15% від усієї маси професійних виконавців. А що ж решта 75%? Вони героїчно мовчать. Як партизани на допиті.

Тут потрібно зробити важливу примітку. Індустрія розваг та культурного дозвілля в Російській Федерації – на відміну від усіх розвинених країн – неймовірно залежить від держави. У кінематографі, театрі, музейній справі, класичній музиці ця залежність майже стовідсоткова. І навіть у гранично комерціалізованій поп-музиці, яка у всьому світі повністю «відокремлена від держави», справи влаштовані так, що в них активно втручаються і Мінкульт, і медійні держкомпанії, і навіть Аппарат Президента: розподіляють держзамовлення, надають (чи ні!) телеефіри, благословляють на «корпоративи».

Так що «рука годуючого» простягається згори не тільки до режисерів-функціонерів Михалкова і Шахназарова, обласканих акторів Машкова і Безрукова, диригента-мільярдера Гергієва і довіреного піаніста Мацуєва, але і до тисяч інших. До того ж – що не менш чутливо – рука ця з годуючої може відразу перетворитися на караючу.

Тому й мовчать. Люди недурні та добре поінформовані; більшість із них, я впевнений, в повному жаху від того неподобства, що коїться в Україні з подачі Кремля, але… З одного боку – тихий голос совісті плюс небажання захлопувати собі хвіртку за кордон, а з іншого – страх «чорних списків», втрати зарплат і гонорарів, а то й чого гіршого. Еміграція – бажаний вихід для багатьох, але не кожному під силу.

Не у всіх є накопичення, нерухомість, а тим більше можливість професійно «конвертуватися» за кордоном. Останкінська пропаганда не бреше тільки в одному: ставлення у світі – не лише до Путіна та російської воєнщини, а й до країни взагалі, включаючи її сучасну культуру – змінилося у гірший бік, причому радикально та надовго. Особливо після кошмарів у Бучі та Ірпені. За ступенем емоційного впливу це Освенцім наших днів. Заслужили.

Я нещодавно повернувся із Хельсінкі з конференції з культурного обміну в нових (вони справді нові) історичних умовах. Консенсусу було досягнуто легко: культурний обмін заморозити до кращих часів; «лоялістам» в'їзд заборонено, причому назавжди. З «мовчальниками» нехай розбирається індивідуально поліція та іммігрантські служби, «опозиціонерам» – візова та моральна підтримка. Не думаю, що наших протестних музикантів матеріально підтримуватимуть так само, як українських біженців, але вони у будь-якому разі у виграші. У тому числі й тому, що їхня аудиторія стрімко зростає за рахунок «втікачів із Мордора». Що було наочно продемонстровано аншлоговими європейськими концертами Oxxxymiron , Монеточки та Нойза МС, Ляпіса Трубецького та Васі Обломова. Упевнений, що хлопці у «Зовнішній Росії» і після війни не пропадуть.

У Росії «внутрішньої» справи будуть все гірші. Я не розглядатиму добрі варіанти на кшталт палацового перевороту, народного повстання або раптового натхнення диктатора. Найімовірніший сценарій – збереження статус-кво та його подальше посилення.

Тотальне домінування держави у культурному житті, більше репресій – добрих та різних. Поряд з телевізійною (інтернет під замком) розважальною естрадою активно насаджуватимуться армійські ансамблі пісні та танці з козацькими хорами. Відкопають Кобзона та запустять агіт-поп про вождя, партію та переможні війни. Все це буде дуже схоже на СРСР, тільки незрівнянно гіршої якості.

Думаю, в естетичному відношенні нові цензори будуть плюралістичнішими за радянські і не заборонятимуть рок і реп як жанри. І там, і там процвітатимуть усілякі культур-колаборанти, на кшталт групи «Чайф» та державного репера Тіматі. Але ідеологічна сторона контролюватиметься максимально суворо. Міжнародний обмін талантами вестиметься з Китаєм, КНДР, Вірменією та, можливо, Еритреєю.

Знову ж таки, як і в СРСР, вся музика (та й культура загалом) розділиться на офіційну та «неофіційну». Вододіл пройде по лінії публічних виступів, розповсюдження записів та доступу до легальних медіа. Порядок буде дотримуватися «чорних списків», облав, заборон і арештів. Які обхідні шляхи використовуватимуть хитрі на вигадку нові підпільники – традиційні «аналогові» самвидав та квартирники чи щось актуальніше цифрове – не беруся гадати. У будь-якому випадку, з поверненням в 1984 рік! Не стільки навіть за Оруеллу, скільки за Юрієм Володимировичем Андроповим і Костянтином Устиновичем Черненком. Тоді все закінчилося швидко.