Втеча з батьківщини, або Життя як у суворому кіно

Photo: Эгон Валдару

Непросто було вирватися з лап війни Тетяні Гайдай, 39-річній українці, яка тепер живе та працює на туристичному хуторі Копра у Тухалаані, волость Мульги.

Як тільки до Києва підійшли російські війська, жителям найближчого до столиці села Грузське довелося спостерігати щоденну зарево та спалахи випущених ракет. Безперервний моторошний голос війни позбавив спокою та сну. Одного разу Тетяна побачила, як після влучення української ракети російський вертоліт упав за лісом.

Увечері і вночі діяла комендантська година, і світло слід вимикати. Вікна забили дошками, щоб їх не вибило вибуховою хвилею, і осколками не поранили людей. Це також знижувало небезпеку появи відблисків, що приваблюють ворога.

У будинку вже тиждень не було електрики, а коли до сусіднього села Бишів прилетіла ракета та потрапило кілька авіабомб, Тетяна зрозуміла, що залишатися вдома небезпечно. Дізнавшись, що село Липівка Макарівського району, де проживали її родичі, вже окуповане російськими військами, вона вирішила поїхати якнайшвидше.

«Родичі сховалися у підвалі і не наважувалися вийти з дому, бо перед ним стояв танк. У розташованій поблизу будівлі гольф-клубу з великим підвальним приміщенням російські військові влаштували штаб. Коли закінчилася велика стрілянина, відкрився гуманітарний коридор і родичі вийшли з підвалу. Надворі вони побачили багато трупів місцевих жителів. Це було жахливе видовище, – розповідає Гайдай.

Виїхати будь-якими шляхами

12 березня родичі приїхали на машині за нею, її матір'ю та сестрою, щоб вирушити на південь. Оскільки у літньої матері Гайдай слабке здоров'я, було вирішено, що вона та інша дочка поїдуть до родичів на Черкащину. Сама Тетяна рушила далі: знайомий відвіз її машиною до Києва, звідки вона попрямувала на найбільший залізничний вокзал міста. «Платформа була набита людьми: мами з маленькими дітьми, люди похилого віку, собаки і кішки… Через комендантську годину стояла непроглядна темрява, доводилося пересуватися на дотик», – згадує вона.

Поїздка поїздом була безкоштовною, але лише один поїзд вирушав щодня. «Після кількох годин очікування у непроглядній темряві прийшов поїзд. Просто прийшов – жодного звичного оголошення з гучномовців не було. Люди негайно ринули до вагонів. Усі намагалися туди забратися, бо ніхто не знав, коли прибуде наступний поїзд, а вийти в місто було неможливо через нічну комендантську годину. Я бігала туди-сюди по платформі, сподіваючись проникнути у вагон, і врешті-решт мені це вдалося. У поїзді люди стояли, притиснувшись один до одного, як сірники в коробці, а ті, хто дрібніший і легший, лежали на полицях, куди зазвичай запихають речі. На кожному сидінні щільно сиділо по п'ять чоловік із сумками та валізами під ногами».

Вони проїхали півтисячі кілометрів до польського кордону. Скільки тривала подорож, Тетяна не пам'ятає, але на кордоні простояли 14 годин. «Сиділи і лежали, як кілька в банці, – згадує вона. – Час від часу приходили літні жінки і приносили нам пироги та питну воду». Потім поїзд прибув до міста Хелм за 40 км від кордону. Тільки там, нарешті, було перевірено документи та записано імена.

«Поляки були дуже добрі та готові прийти на допомогу, я їм дуже вдячна», – зазначає Гайдай. – Потрібним надавали медичну допомогу, дітям приносили іграшки та підгузки, людей годували, роздавали питну воду…» Були облаштовані спальні вагони для біженців. Вони також могли ночувати на підлозі у будівлі школи та спортзалі. Наступного дня людей розподілили на місця призначення. Через деякий час потік біженців став настільки великим, що місць для ночівлі вже не вистачало, і людям доводилося спати у переповнених вагонах.

Шлях до Естонії

Тетяна вирушила до Варшави, звідки пересіла автобусом до Риги. Там її зустріли жителі Копра. На хутір Копра вона потрапила завдяки його власнику Рудо Пуксу, котрий сім років жив в Україні у сусідньому з Гайдай селі. Вдома Тетяна також працювала у туристичному секторі. «Насправді мені дуже пощастило, адже я не зазнала справжніх страждань, – зізнається вона, – Те, що сталося з людьми у Бучі та Ірпені, є жахливим. Я чула, що солдати не просто йшли вбивати та ґвалтувати людей, але що командування віддавало такі накази. Мені пощастило, що я уникла цього».

Поряд із хутором Копра зараз проживає півсотні українців. Деякі з них жили та працювали там ще до війни. За словами Тетяни Гайдай, вони задоволені життям, бо відчувають велику підтримку естонців. «Сусідські жителі приносять дітям іграшки, цукерки, варення та тістечка. До нас приходять, щоб розмовляти та втішати. Естонці чудово ставляться до нас. Іноді здається, що ми не заслужили на такий хороший прийом», – каже вона. І хоча в Естонії їй добре, вона як і інші українці мріє повернутися додому. «Дім залишається домом, і він у наших серцях».