На Сааремаа народився Дамір – військовий біженець з України

Photo: Maanus Maasing / Saarte Hääl

18 квітня у Курессааре народився хлопчик, сім'я якого втекла від війни в Україні.

Матір Даміра звуть Юлія Шипачова, вона прибула на Сааремаа 28 березня з чотирирічним сином Данилом та свекрухою Наталею. Жили вони у невеликому містечку Зеленодольську Дніпропетровської області. Зеленодольськ за площею майже втричі менший за Курессааре, але населення міст приблизно однакове.

«Коли розпочалося російське вторгнення в Україну, ми не вірили, що війна дійде до наших будинків. Зеленодольськ – маленьке містечко, яке не має стратегічного значення. Але нас теж бомбили», – каже Юлія, хитаючи на руках маленького Даміра.

Перший російський ракетний обстріл Зеленодольська вразив будинок у безпосередній близькості від місця, де жила свекруха Юлії. Після цього частина сім'ї вирішила залишити Україну. «Мама залишилася у Зеленодольську. Батько працює на ТЕЦ, яку вже кілька разів обстрілювали. Мама не погодилася їхати без батька. Але батьки вимагали, щоби я поїхала без розмов. Та я й сама не уявляла, як би народжувала у бомбосховищі», – каже Юля.

За словами Юлії, шлях до Естонії був непростим: наближався термін народжувати, поряд маленька дитина, три дні в дорозі. «Найважче було морально. Особливо Данилу. Але нас скрізь дуже добре приймали. У Львові нам допомагав Червоний Хрест, потім польські волонтери влаштували нам ночівлю, щоб ми могли трохи відпочити. А потім нас привезли до Естонії, до Пярну», – розповідає Юлія.

Прийняли як своїх

Родичів та друзів у родини Шипачових в Естонії немає, але багато хто тут говорить російською мовою, що, на думку Юлії, значно полегшує спілкування. «Нас тут прийняли як своїх. Я й уявити не могла, що в Естонії мене оточать настільки дружелюбні люди з відкритою душею. У лікарні до мене дуже тепло ставилися. Лікарі, медсестри та нянечки допомагали у всьому. Пологи були дуже тяжкі. Але медичне обслуговування тут чудове», – радіє молода мати.

Юлія каже, що у лікарні їй та новонародженому дали все необхідне. Від деяких речей вона відмовилася, тому що на той момент їй уже допомогли багато жителів Курессааре, які дізналися, що вона ось-ось має народити. «Мені передали подарунки для дитини, знайшли сімейного лікаря. Щоразу, коли ми приїжджаємо до лікарні, нас зустрічають як рідних. Ніхто не залишить тебе тут без допомоги, всі готові піти назустріч, – додає Юля.

«Дивіться, ракети летять!»

Матеріальну допомогу надає естонська держава – 60 євро на місяць на дитину. Проте свекруха Юлії Наталя вже знайшла роботу. Сім'я досі живе у готелі – молода мама сподівається, що на перший час у них вистачить грошей.

Старший син Юлії вже ходить до дитячого садка, де відкрили групу для українських дітей. Незважаючи на вік, маленька людина розуміє, що сталося вдома і чому йому довелося несподівано покинути друзів та залишити улюблені іграшки.

«Тільки зараз ми починаємо з цим справлятися… Гучні звуки з вулиці іноді ще лякають нас, але стало набагато легше. Коли тільки приїхали сюди, вийшли на вулицю і побачили відразу кілька літаків. Данило здригнувся і сказав: «Мамо, дивись, ракети летять!» Сліди у небі справді нагадували сліди ракет. Ми пояснили синові, що це літаки і він заспокоївся».

У Курессааре Юлії загалом подобається, хоча пристосуватися до нових умов було непросто. «Щойно війна в Україні закінчиться, ми поїдемо назад додому. Недаремно кажуть – у гостях добре, а вдома краще. Ми дуже сумуємо за домом, хоч би як добре нам тут не було. Тут усе якесь інше: їжа інша, вода інша і навіть інше повітря. Довелося звикати. Дім завжди залишається домом», – сумно каже Юля.

Матеріал був вперше опублікований естонською мовою у виданні Saarte Hääl.