Євгенія Степанюк та її 10-річний син прибули до Естонії як біженці з Бердичева 5 березня. Майже три місяці вони прожили у монастирі Піріта. Наразі сім'ї доводиться їхати звідти, адже з 1 червня всі номери давно заброньовані для туристів. Євгенія працює на кабельному заводі під Таллінном і вже два місяці намагається знайти новий будинок. Однак їй це й досі не вдалося, пише Postimеes.
Знайти житло в монастирі Євгенії Степанюк допомогла колишній міністр у справах народонаселення Рійна Сольман («Батьківщина»), яка й досі намагається допомогти їй знайти нове житло.
Журналіст Postimees зустрічається з українкою на Талліннському автовокзалі, куди її направили з центру для біженців на вулиці Нійне в Таллінні. Вона каже, що наші чиновники загалом доброзичливі та ввічливі, але, на жаль, часто дуже некомпетентні, тож біженці бігають по колу між департаментом та чиновниками.
«Люди, які нас обслуговують, могли б бути краще поінформовані. Чому б не надати нам правдиву інформацію, а не вводити в оману? Таке почуття, що системності немає», — каже Євгенія, фінансист за освітою. Їй шкода часу, витраченого на таку безглузду біганину.
У пункті обслуговування біженців на автовокзалі, де також працюють найняті Департаментом соціального страхування українці, Євгенія дізналася, що можливими варіантами наступного місця проживання для її сім'ї може бути готель Džingel або судно. Тут у неї прийняли документи та пообіцяли передзвонити. Ситуація знову стала виглядати обнадійливою.
Проте всі ці мотання ніяк не полегшують життя біженців. За словами жінки, дивно, що наша влада вже три місяці не може запустити систему. Євгенія Степанюк дуже задоволена своєю роботою та сказала, що цього місяця точно зможе заплатити за оренду. І все-таки вона дуже здивована: чому багато хто з орендодавців, яким вона дзвонила, не захотіли здавати їй житло, дізнавшись, що вона з України та ще й з дитиною.
Дехто просить орендну плату за три місяці вперед плюс маклерську плату, але зараз Євгенії такі витрати не по кишені. З вересня вона сподівається знову стати мешканцем монастиря.
Про свої плани на майбутнє українка, яка втекла від війни, особливо не хоче говорити. «У нас в Україні кажуть: якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани! Чесно кажучи, я навіть не знаю, де я опинюся у вересні і що робитиму. Намагаюся нічого не планувати, щоб не розчаруватись», — лише наголошує вона.
Поки я розмовляв з Євгенією, на автовокзал прибула група біженців з Маріуполя – на їхніх обличчях досі видно сліди тижнів, проведених під бомбардуванням у підвалі. Один чоловік показує у телефоні фотографію зруйнованого будинку, на сьомому поверсі якого кілька місяців тому жила його родина. Він бере свої речі та йде з сім'єю на нульовий поверх автовокзалу, де обладнано тимчасове житло для біженців. Не дуже відрізняється від місця, звідки вони бігли, але, принаймні, Таллінн не бомблять.