В Естонії біженка з України знайшла роботу у дитячому садку

Photo: Mati Määrits

Українка Вікторія Ірза, яка працює помічником вихователя в дитячому садку Lepatriinu в Пильва, розповіла Lõuna-Eesti Postimees, що дев'ять дітей різного віку вже звикли до нового місця і наприкінці дня не поспішають додому. Серед малюків є і її діти – півторарічна Мія та чотирирічна Єва. Старша дочка вже вміє рахувати естонською від одного до десяти, а також знає кілька ходових фраз.

- Як українські діти освоїлися у пильваському дитячому садку?

- Дуже добре. Спочатку були проблеми. Хоча у нашій групі є діти різного віку – від півтора року до шести років – вони вже звикли до правил. Батьки казали, що в Україні вони не хотіли ходити до дитячого садка, а тут не хочуть додому йти. Їм дуже подобається. Деякі з них набули досвіду відвідування дитячого садка тільки в Пильві.

- У чому різниця між дітьми, які відвідували дитячий садок, і тими, хто сидудома?

- Наразі різниці немає. Адже українські дитячі садки теж різняться – у всіх свої правила. Одні діти краще адаптувалися до дисципліни, інші – ні. На сьогодні вони більш-менш рівні.

- Вони українці чи є також російськомовні діти?

- Усі вони українці, але половина розмовляє українською, а решта російською. Якщо дитина не розуміє російську мову, я розмовляю з нею українською, а якщо вона розмовляє російською, я спілкуюся з нею однією мовою. Оскільки зі мною працює естонка Ене Мокс, ми також багато вчимо естонську мову.

- Як далеко з дітьми просунулися у вивченні естонської мови?

- Вивчені найелементарніші слова, такі як «tere», «aitäh» та «palun», а також діти знають цифри. Моя чотирирічна дочка Єва може порахувати від одного до десяти. Перш ніж приступити до їжі, ми кличемо дітей помити руки вже естонською мовою, і навіть моя півторарічна дочка Мія це розуміє. А коли лунає «lähme paneme riidesse», вони вже біжать. Їм це подобається. Діти добре запам'ятовують.

- Як просувається навчання?

- Нам сказали дати дітям звикнути до місцевих умов, у тому числі і до дисципліни. Якщо ми залишимося в Пильві, то з вересня почнемо працювати за відповідною програмою. Уроки відбуваються українською та російською мовами, але ми також вивчаємо естонську мову.

- Скільки дітей у групі?

- У свій час нас було вісім людей, але одна дівчинка вже повернулася в Україну — в район, де безпечно. Після її від'їзду прийшла нова дівчинка і приєднався ще один хлопчик, якому п'ять років, але він ще не навчився говорити. Йому відчайдушно потрібні логопед та терапевт, і їм треба займатися окремо.

- Звідки діти родом і чи стикалися вони з війною?

- Наприклад, я з дітьми родом із Донбаської області, з підконтрольного Україні району Бахмута, де зараз тривають запеклі бої. Максим, хлопчик із нашої групи, приїхав із Сєвєродонецька Луганської області, який також атакують російські війська. Однак ми сподіваємося, що їх буде відбито і ми зможемо повернутися додому. Принаймні будинки всіх наших дітей поки що в Україні є.

- Де діти з вашої групи разом із батьками живуть? Ще в якомусь готелі або у спортивному центрі Маммасте?

- Наших дітей більше немає у готелі. У всіх сімей вже є своя житлова площа, в основному в Пильві.

- Як вам Пильва?

- Невелике затишне містечко, все під рукою. Люди дуже чуйні, у всьому допомагають. Міська рада, яка запропонувала мені цю роботу, розмістила нас у соціальній квартирі відразу за дитячим садком. Коли ми приїхали сюди, я розплакалася, бо була зворушена.

- Чи є сім'ї, які мають намір залишитись в Естонії?

- Є такі сім'ї, які приїхали до родичів, які живуть у Пильвамаа, і вони планують тут залишитися.

- А у вас якісь плани?

- Важко сказати. На щастя, наш будинок цілий. Проте, якщо його розбомблять, можливо, чоловік приїде сюди. Він волонтер, який допомагає людям вибратися з осередків війни, доставляє їм хліб та гуманітарну допомогу.

- Як часто вам вдається з ним поспілкуватись?

- За останні два дні лише один раз. Зв'язок там дуже поганий: щоб подзвонити, доводиться лізти на дах будинку. Але мені достатньо і того, що він надсилає мені повідомлення. Тоді я бачу, що він живий. Коли чоловік зателефонував мені у неділю, я побачила, що дзвінок із чужого номера. До цього він не дзвонив мені два дні тому. Можливо, він використав телефон військового, який живе у нашому будинку.

- А як щодо інших членів сім'ї?

- Батько залишився у Луганській області, яка зараз перебуває під контролем Росії. Я сказала йому їхати сюди, але не захотів.

– Коли ви з дітьми поїхали з України?

- 5 березня ми спочатку попрямували до західної України, де пробули десять днів. Моя подруга вже приїхала з дітьми до села Аарна у волості Пильва, де її чоловік уже кілька років працює на великій фермі. Вона зателефонувала нам. На заході України також постійно спрацьовували сирени, що лякало дітей. Навіть зараз, коли моя старша дочка чує сигнал, вона лякається і біжить до мене. Вибуху ми не чули, бо вчасно поїхали. Чоловік теж сказав: «Будь ласка, їдьте подалі». Ми сіли в поїзд із тієї ж будівлі Краматорського вокзалу, по якому пізніше росіяни запустили ракету.

- Як ви потрапили до Естонії?

- Ми попрямували зі Львова до Варшави, де на нас чекав евакуаційний автобус, який відвіз нас до Таллінна. Коли ми приїхали з Таллінна в Аарна, Індрек Нимм, який керував великою фермою, нам усіляко допомагав. Порівняно з багатьма іншими, ми швидко привели документи в порядок. Може завдяки Індреку я так легко знайшла роботу. За освітою я педагог, працювала в Україні учителем початкових класів. Я не працювала в дитячому садку, але я вірю, що впораюся.