Застрягли на батьківщині: чоловіків із ПМП за кордоном не випускають з України

Photo: Rodrigo Abd

Ряд українців, які мають ПМП за кордоном, перебували на батьківщині, коли Росія розпочала вторгнення. Тепер вони не можуть покинути межі України, щоб повернутися туди, де їхня робота та сім'ї, пише DW.

17 лютого Андрій разом із дружиною сів на літак до Майамі та полетів до України, щоб поховати батька. На той час США було постійним місцем проживання Андрія, там він провів уже понад п'ять років.

Через тиждень після його приїзду на батьківщину почалося російське вторгнення і Україна оголосила загальну мобілізацію, заборонивши чоловікам віком від 18 до 60 років залишати країну. Тепер Андрій застряг в Україні з єдиною валізою, основний зміст якої – зимовий одяг.

Ми зустрічаємо Андрія у той момент, коли він прощається зі своєю дружиною на центральному автовокзалі Львова. Його дружина не є громадянкою України (подальші подробиці вона забажала зберегти в таємниці). У неї закінчився термін туристичної візи, і вона повертається до Флориди.

Незабаром Андрій залишиться зовсім один. Його будинок і робота знаходяться у Флориді, мати та сестра поїхали до Латвії, рятуючись від війни, батько помер.

Бюрократичний глухий кут

Становище, в якому опинився Андрій, комусь може здатися невдачею, але таких, як він, дуже багато: Віталій – санітар чеської лікарні, який взяв відпустку, щоб відвідати своїх батьків в Україні за три дні до початку війни; Віто – співробітник музею в Об'єднаних Арабських Еміратах, який прилетів до України 17 лютого і тепер не має доходу, щоб утримувати свою сім'ю; Олексій, який повернувся в Україну з Польщі, щоб воювати, і після закінчення служби не може повернутися до своєї родини та роботи у Гданську.

DW поговорила із вісьмома чоловіками, які опинилися в подібній ситуації. Деякі з них продовжують працювати віддалено, інші взяли неоплачувану відпустку, сподіваючись повернутися на роботу. Більшість із них розлучилися або з коханими, або з сім'єю. І всі вони кажуть, що заборона на виїзд завдала їм емоційних страждань та фінансових втрат.

На папері – все добре, на ділі – неможливо

Сподіваючись створити групу взаємодопомоги, Андрій відкрив Telegram-канал для таких самих чоловіків, як він. Зараз він налічує понад 130 учасників, але Андрій вважає, що це лише верхівка айсбергу. «Не можу зрозуміти, чому уряд прийняв таке рішення, - каже він. – Напевно, вони думають: «Можливо, ми зуміємо задіяти і їх, але це лише кілька тисяч людей, тож ситуація плачевна».

Микола, український вчений із дослідницького інституту в Німеччині, - ще один з тих, хто застряг в Україні. Він вирушив до Києва 21 лютого оформляти документи для своєї української дружини, щоб вона могла отримати німецьку візу. Його домовленість щодо відвідин німецького посольства скасували, оскільки посольство закрилося. Потім для українських чоловіків закрилися й кордони.

За словами Миколи, йому було важко отримати допомогу чи хоча б співчуття, бо його правова ситуація є настільки складною. «На папері все добре, начебто люди можуть повернутися додому, - каже він. – Але насправді це неможливо». Чоловіків, які постійно живуть за кордоном, технічно звільнено від заборони на виїзд, але прикордонна служба вимагає особливий штамп у паспорті, який не був обов'язковим до війни, а зараз, за ​​словами всіх чоловіків, з якими розмовляв DW, отримати його неможливо.

Реагуючи на численні питання від постраждалих чоловіків у Facebook, Державна прикордонна служба України опублікувала заяву. Вона підтвердила, що єдиним прийнятним доказом постійного проживання за кордоном є штамп у паспорті від української влади. «Якщо людина дійсно проживала за кордоном, - пише прикордонна служба, - але не зареєструвала свій від'їзд відповідно до офіційної процедури, на жаль, вона не може покинути Україну».

Нескінченний квест

Щоб отримати цей штамп, громадянин України має спочатку отримати дозвіл у державному міграційному управлінні, потім знятись з обліку у місцевому військкоматі, а також знятись з реєстрації за місцем проживання. До російського вторгнення ця процедура тривала до трьох місяців. В умовах початку війни багато адміністративних установ на сході та південному сході країни були зруйновані або закриті Росією. Навіть на території, контрольованій Україною, багато які з них припинили роботу або їх бази даних виявилися заблокованими. У такому разі подати заяву на отримання штампу вже неможливо. «Це як квест, який неможливо завершити», – каже Микола.

DW вдалося з'ясувати в адміністрації рідного міста Андрія на Київщині, що «довідка про реєстрацію за місцем проживання», яка потрібна йому, щоб подати заяву, недоступна, оскільки база даних заблокована.

Правило із радянських часів

Володимир Монастирський з юридичної фірми Denton, який писав до війни для української інтернет-газети «Правда», називає це правило «радянським пережитком» і зазначає, що «оскільки вимога наявності штампу в паспорті ніяк не впливає на можливість громадян виїжджати за кордон і залишатися там на ПМП, насправді лише кілька сотень тисяч людей із числа тих, хто постійно проживає за кордоном, оформили ці документи». За оцінками World Migration Report, у 2020 році за кордоном проживало близько 6 мільйонів українців.

«Вони знаходять якісь дурні юридичні вимоги, яких раніше не потрібно було дотримуватись, і кажуть: «Добре, тепер це буде обов'язковим», - вважає Микола.

Жодна Прикордонна служба України, ані МВС не відповіли на неодноразові прохання роз'яснити, чи знають вони про цю проблему.

Микола вважає, що йому певною мірою пощастило: його дружина перебуває з ним в Україні, і він може продовжувати свою наукову роботу віддалено. Але деякі з тих, з ким розмовляла DW, були відірвані від свого звичного життя. Олександр Дюбанов, керівник проекту на заводі з виробництва пластмас Froli Baltic у Латвії, що належить Німеччині, каже, що поїхав до Києва 20 лютого, щоб отримати український паспорт для свого новонародженого сина. До сьогоднішнього дня він не бачив свою дружину та маленьку дитину вже три місяці. При цьому Олександр побоюється, що втратить роботу і, отже, можливість утримувати сім'ю.

Чоловіків стигматизують за бажання залишити Україну

Чоловіки, з якими розмовляла DW, вказують, що ще однією проблемою для них є стигматизація цієї теми. Андрій описує глузування, яким піддаються чоловіки, якщо вони скаржаться на заборону виїзду. «Кажуть: «Як вам не соромно, ви не патріоти». Але ж ми просто хочемо працювати, щоб прогодувати свої сім'ї». Він додає, що жертвує частину свого доходу на допомогу волонтерам та військовим.

За словами Миколи, він і сам уже розмірковував про те, як чоловікові найкраще служити своїй країні. «Ця тема не лише юридична, а й емоційна, - упевнений він. – Потрібно критично ставитися до себе. Деякі речі я готовий зробити для своєї країни, а деякі – ні».

Боротьба з песимізмом

Після від'їзду дружини Андрій переїхав до Києва, де провів останні десять днів, ночуючи у готелі. Він дзвонить дружині кожен день, щоб розбудити її, та ще раз перед сном.

«Зараз я налаштований дуже песимістично, - каже Андрій. – Я розчарований у Зеленському і дуже злий на уряд – на всі уряди». Як і інші, хто опинився в його ситуації, він розуміє, чому український уряд не вирішує його питання в пріоритетному порядку. Але при цьому вважає, що просить не так вже й багато: лише відпустити його додому.