Михайло та Любов. 38 та 38. Робітники Маріупольського заводу імені Ілліча. Любов за фахом кранівник, Михайло — зварювальник. Донька Марія навчається на першому курсі Харківського університету, пише Postimеes.
Імена всіх трьох змінено. Я не фотографую. Мати та сестра Михайла залишилися у Маріуполі. «Мати через вибух бомби збожеволіла», — каже Михайло. Він сподівається, що йому вдасться витягти матір і сестру. Якщо вони ще живі.
Я звик слухати, а це завжди потребує великих зусиль. Михайла слухати важко. Він говорить три години поспіль. Його розповідь має особливість розгалужуватися, як гілки яблуні. Іноді їх необхідно підрізати. В якісь моменти я перериваю розповідь і намагаюся повернути Михайла до «основної теми».
Маріуполь, Місто Марії. Божа матір, на честь якої греки, що прийшли туди з Криму, назвали місто, не змогла захистити його. Чи захистить вона землі Марії?
10 березня глава Української католицької церкви архієпископ Святослав Шевчук, який відвідав Маріуполь, заявив, що російські агресори перетворили місто на цвинтар. Через два місяці його вже не можна назвати цвинтарем: мертвих не забирають і не ховають. З настанням тепла трупи розкладаються. Контакт із ними привів би до занадто великої кількості нових смертей.
До 25 квітня Михайло та Любов жили в Маріуполі. Їм було необхідно вижити, щоб в живих залишилася їхня дочка. Її треба було вивезти з Харкова. «Ми мали план — План з великої літери, — каже Михайло. — Ми не могли собі дозволити загинути».
Потрібно вижити
24 лютого з Харкова зателефонувала їхня донька Марія: «Нас бомблять!» 24 лютого завод імені Ілліча в Маріуполі ще працює на повну потужність, Люба сидить у кабіні крана, Михайло займається зварюванням. Влада міста заспокоює людей: причин панікувати немає, війна закінчиться до понеділка, не треба їхати з міста. 25 лютого завод уже не працює. Війна не закінчується до понеділка. І до вівторка. Війна лише починається. Виїхати могли лише VIP-персони, стверджує Михайло.
2 березня у місті відключилась електрика. Тієї ночі мародери починають грабувати магазини. Спустошуються продуктові магазини. Припиняється подача води.
Михайло та Любов живуть у приватному будинку в заводському районі. Район постійно бомбардують. Танки ведуть бій за сотню метрів від будинку. «Коли танк стріляє на відстані 100 метрів, утворюється повітряна ударна хвиля такої сили, що неможливо дихати», — каже Михайло. Попереду два місяці, щоб вижити.
Ще зима. Потрібне опалення, потрібна вода, потрібна їжа. Потрібно вижити. Потрібно допомогти одиноким сусідкам. Їм також потрібні вода, дрова, їжа. Як все це поєднати?
У Михайла є гарна лучкова пилка. Майже кожен день він ходить до парку, який знаходиться на відстані півтора кілометра від будинку. За півгодини він валить дерево, розпилює його, завантажує поліна в візок, везе додому. Згодом повертається за новими. Сусідам теж потрібно віднести. Падаючі ракети переривають процес. Іноді Михайло зупиняється і чекає. Вибух. Михайло залишається живим. Можна продовжувати роботу. У парку багато людей, що запасаються дровами. Мокрі дрова треба подрібнити. І для сусідів теж.
Тільки після цього можна топити піч. Тоді в кімнаті стане тепліше, можна закип'ятити воду на плиті і заварити чай. Немає води? Потрібно йти на річку. А це не просто йдеш та набираєш. Утворюється двогодинна черга. Ракети та снаряди вибухають навколо. За вісім тижнів не було жодного походу за водою, при якому в цьому районі не вибухали б ракети та снаряди. Сусідам теж потрібна вода. За водою треба ходити щодня. Потрібно готувати, треба і помитися. Дотримуватися гігієни, щоб зберегти людську гідність. Потрібно вижити, щоб поїхати за дочкою.
Як принести додому дрова? А воду? Для цього потрібна тачка. Де її взяти? Після великого удару доведеться шукати людей, які загинули біля своїх тачок. Михайло йде. Йому потрібна тачка. На землі труп жінки. Руки та ноги обпалені. Поруч стоїть тачка. Тепер вона нічия і належатиме Михайлу. Це дозволить йому возити дрова та воду. Тачки стають засобом виживання на стику смерті та життя. Їх продають, обмінюють. У тому числі і на їжу.
У будинку закінчились останні продукти. Один буханець хліба Михайло та Любов розділять на два тижні. Як можна здобути їжу? Були заготівлі, але їх уже нема. Михайло з другом іде шукати продукти. Чоловіки проходять блокпост загону так званої Донецької Народної Республіки (ДНР). Поруч виставили тіло українського бійця без голови та ніг. Щоб залякати. Вистрілять чи не вистрілять? Вб'ють чи не вб'ють? Цього разу вони не стрілятимуть. Просто обшукають.
Великий торговий центр PortCity розташований на іншому кінці міста. Через бомбування він уже давно не працює, а значить, не обійшлося без мародерства. Але туди заходять і просто люди, які намагаються вижити. На складі кулінарного відділу цього центру чоловіки виявляють 150 кг сиру, 150 кг маргарину, по 100 кг повидла, майонезу. Три дні вони ходять під бомбами туди-сюди, щоб забезпечити їжею себе та сусідів. Усього 80 кілометрів. У них є велосипеди, на які вони вішають пакети з їжею. Велосипеди штовхають перед собою.
Є ризик стати мародером
Мати та сестра Михайла живуть недалеко від центрального ринку. Вже кілька тижнів він не знає, чи вони живі, і вирішує піти до них. Він бачить, що будинок став жертвою бомбардувань. Михайло не наважується увійти: він боїться знайти там тіла матері та сестри. Він повертається додому. Наступного дня збирається з силами: треба поховати своїх близьких. Кличе з собою товариша. Вони дістаються до будинку. «Мамо! Мамо!» Входить. У будинку немає нікого – ні живих, ні мертвих.
Ринкова площа знаходиться поряд. Там давно нічого не продається. Там розташований так званий наглядовий пост сепаратистів ДНР. Біля посту на землі лежить український боєць. Його ноги розірвані уламками бомби. Відірвані частини тіла були зв'язані, стікати кров'ю він почав не відразу. Протягом трьох днів людина страждає перед наглядачами, доки Отець Небесний не покличе його до себе.
По вулицях везуть поранених. Якщо інших коштів немає, то везуть у контейнерах для сміття на коліщатках. На кожному блокпосту всі чоловіки повинні роздягатися: чи немає на тілі татуювання, що вказує на приналежність до батальйону «Азов». Михайло має татуювання на плечі, якого не помітили. Це не татуювання батальйону «Азов», однак будь-яке татуювання може означати смерть.
Де мати, де сестра? Усе пояснює випадок. Люба йде до влади за якимось дозволом та зустрічає там сестру Михайла. Вона і мати сховалися у підвалі біля вокзалу. Мама збожеволіла, каже сестра. Михайло не йде з ними зустрічатися. Він робить лише ті кроки, які допомагають йому вижити та здійснити свій план. Вода, дрова, їжа. Молитва у темному будинку. Чоловіки пропадають. Якщо їх не вбивають, то везуть до фільтраційного табору. Змушують воювати на боці так званої ДНР.
27 березня Михайло зустрічається із двома українськими бійцями в саду свого будинку. Богдан та Денис. Молоді хлопці з світлими обличчями. Михайло розмовляє із 19-річним Богданом п'ять хвилин. «Ми прийшли тебе захистити», - каже Богдан. За дві години почнеться бій. За десять метрів від будинку Михайла та Любові. Після бою Михайло шукатиме Богдана та Дениса. На землі немає ні трупів, ні крові. Може, вони втекли? Їх узяли в полон? Де Богдан та Денис, 19-річні захисники України?
У російських солдатів є почуття гумору. Вони затримують Михайла та його друга та націлюють автомат на їхні коліна: «Не хвилюйся, у тебе їх два». Веселі хлопці. Чеченці не такі великі жартівники. Вони пускають автоматні черги над головами людей, які стоять перед ними. Вони влучні стрілки. Ніхто і не помітить, тільки одне вухо прострелять. Але ж друге залишиться.
План деталізований
Щоб урятувати доньку, щоб до неї дістатися, потрібні гроші. Гроші потрібні на купівлю бензину. Машина досі стоїть, але чеченці намагаються її забрати. Вимагають ключі. Михайло не дає. Вб'ють? Цього разу не вбили. Без автомобіля план Михайла не здійсниться. Без машини їм не вибратися з Маріуполя.
Грошей немає. Їх треба знайти, заробити. Від бомбардування відчинилися ворота гаражів. Михайло ходить гаражами у пошуках їжі. Знаходить 5000 гривень у бляшанці. Він не бере з гаражів те, що йому не потрібне. Знаходить трохи цукру, банку варення. Подумки дякує господареві: його невдача допомагає сім'ї вижити. Якщо відчуває при вході в гараж, що це не те місце, то не заходить. Намагається не перетворитися на мародера. Михайло продає дорогі велосипеди, свій та дружини. Потім телевізор.
Михайло та Любов охрестилися двадцять років тому. Але хрестики, які їм подарували на хрещення, вже 15 років не носять. Останні приготування до від'їзду. Знаходяться і хрестики. Михайло одягає свій: російські солдати богобоязливі і відсутність натільного хреста може стати фатальним. «Ми прийшли врятувати вас від дикунів», - чує Михайло з вуст російських солдатів. Хрест, який він не носив 15 років, висить на його грудях.
Ранок – 25 квітня. Виїзд із Маріуполя. План продуманий до дрібниць. Що казати на контрольно-пропускних пунктах? Звичайно ж, що це переїзд у сусідній квартал. На наступному КПП необхідно сказати те саме. Автомобіль рухається до «нового місця проживання», адресу якого вивчили всі. Крім Михайла та Любові, у машині чотири жінки різного віку. Сумки із речами. Днище автомобіля дряпає землю. Але бензобак повний.
Мангуш, невелике місто за 20 км від Маріуполя. За супутниковими знімками наприкінці березня тут виявили довгі борозни. Ймовірно це братські могили. Могили вбитих у Маріуполі людей. Прийде час – і все з'ясується. Проте Михайло та його жіноча команда не знають про ці могили. Машина мчить уперед. Безпосередньо з Маріуполя до кордону з Росією їхати не можна: цей шлях може закінчитися фільтраційним табором. План полягає в тому, щоб зробити коло через Крим до Білгорода, розташованого неподалік від кордону з Україною. Звідти – через кордон до Харкова, щоб забрати Марію.
Бердянськ, Мелітополь. Нова легенда для КПП: я везу цих людей до Ялти. 11 годин на кримському прикордонному переході. Усіх обшукують. Хтось у Бердянську попередив Михайла, що спеціальна програма на кордоні визначає, коли та скільки інформації було вилучено з телефону. Пам'ять телефону не повинна бути пустою. Михайло робить випадкові кадри, видаляє те, що потрібно видалити. Телефон не залишається порожнім, підозр у перевіряючих не виникає. На кордоні не можна говорити про війну: за це можна бути безжально побитим. Потрібно казати «спецоперація». Паспорти забирають на десять годин. Шість годин очікування у загоні, на одному місці. Під ногами каміння, яке, незважаючи на підошви взуття, завдають пекельного болю. Нарешті можна їхати. Бензин закінчується. Нема грошей. Куди та як їхати?
У Джанкої Михайло отримує у місцевих баптистів контакти людей, до яких слід звернутися за допомогою під Ростовом-на-Дону. Керченський міст. Росія. АЗС «Лукойл». Електрика, світло! Гаряча вода! Запах хот-догу! Продавець змилостивився, дозволив безкоштовно залити п'ять літрів бензину. Михайло сидить у машині. Що буде далі? До вікна автомобіля підходить незнайома жінка, в її тремтячих руках – сині папірці. Російські карбованці. Вона віддає їх Михаїлу. 2000 рублів! Бак повний. Можна їхати далі. 600 км.
Під Ростовом-на-Дону їх приймають баптисти, дбають про них, годують. Відразу багато їсти не можна, шлунок не витримає. З 110-кілограмового амбала Михайло перетворився на 80-кілограмового стрункого чоловіка. Гаряча вода, душ. Михайло миється тричі поспіль. Баптисти дають йому з собою в дорогу 5000 рублів! Це величезні гроші. Білгород знаходиться за 800 кілометрів. Тут біженців також приймають баптисти. Дбайливі, щедрі. Забезпечені. Пастор громади пропонує Михайлу гроші, щоби викупити його доньку в українців. Не має значення, скільки грошей. Щоби викупити? «Моя донька не в заручниках. Її не потрібно викуповувати», - каже Михайло. Її треба просто забрати від війни.
На той час Михайло та Любов зв'язалися з дочкою. Вперше більш як за два місяці. Дочка, як і раніше, у Харкові. Михайло не може перетнути кордон з Україною. Священник у невеликому російському прикордонному містечку відмовляється йому допомогти. Дочка за 90 км, але шлях до неї закритий.
Щедрий священник із Білгорода дає Михайлу 10 000 рублів. Починається шлях до Смоленська. Пастор у Смоленську дає 20 000 руб. План змінився. Доньку доведеться вивозити через Польщу та Прибалтику. І нова дорога. Від Смоленська до Псковської області до кордону з Естонією. Дев'ять годин у черзі. Естонські митники пропонують їжу.
1 травня Любов на естонському автобусі їде до Варшави, а звідти – на українському автобусі – до Львова. Марія вже там. 4 травня Любов і Марія прибувають у Пярну. План реалізовано. Михайло не бачив дочку більше року.
А Михайло та Любов за кілька днів відправлять доньку до Данії. В Естонії небезпечно, дівчина тут недостатньо захищена. Росія надто близько.
Щоб вижити під бомбами, у вас мають бути дерева, пила, вода, хліб, олія, тачка, перераховує Михайло. І план, будь він людським чи божим, додам я від себе.
30 травня до Естонії прибув 331 військовий біженець (зокрема 81 дитина), з яких 176 залишилися в Естонії, а 155 поїхали до інших країн.
Усього з 27 лютого Естонія прийняла 40 777 українських військових біженців.
Станом на 29 травня тимчасовий захист в Естонії отримали 26 175 осіб.
Джерело: Департамент поліції та прикордонної охорони.