ДУМКА ⟩ Чому навіть після Бучі в Україні є ті, хто вірить Путіну, а не своїм очам

Photo: Kristjan Teedema

У різні періоди проросійські політичні сили підтримували від 20 до 30 відсотків населення України. Тепер частина їхнього електорату змінила свою думку, а стабільні прихильники продовжили шукати виправдання діям Росії, і цьому є чітке пояснення, пише лектор інституту політичних досліджень ім. Йонхана Шютте, біженка з України Ольга Матвєєва.

Війна в Україні вивела на світовий порядок денний питання про небезпеку прогалин у формуванні цінностей усередині європейських держав, яким не приділялося належної уваги раніше. Так, наприклад, недавні політичні перегони кандидатів у президенти Франції оголили лояльність і довіру французів до політиків-провідників інтересів Путіна в ЄС. Це тривожний сигнал, навіть попри те, що Марі Ле Пен під тиском міжнародної спільноти скоригувала свою позицію.

Україна на своєму досвіді зіткнулася з наслідками вільного розповсюдження прокремлівської політичної повістки. Ця війна стала полем для найважливішого протистояння між ідеями демократії та авторитаризму, тому усвідомлення ролі ідеологій, які володіють розумом людей по обидва боки барикад, стало вирішальним фактором.

Прихильники російської агресії в Україні

Тим не менш, феноменом залишається прихильність та довіра до політики Кремля серед українців – нації, яка продовжує завзяте і запекле протистояння фактичному геноциду, який здійснюється російською армією. Через три місяці після початку війни, навіть в Україні (не кажучи вже про інші країни, в яких проживають росіяни) знаходяться люди, які виправдовують та підтримують вторгнення Росії.

Підтвердженням цього є активні публічні дискусії про те, що нібито українці самі заслужили окупацію. Крім того, у соцмережах повсюдно зустрічаються «пасивні» ознаки схвалення вторгнення – «лайки» відповідних публікацій та підписка.

Таким чином, при тому, що все менше українців відчувають симпатії до росіян і, тим більше, виражають лояльність до політики Путіна, згуртувавшись проти його армії як проти спільного ворога, існує і так звана «альтернативна думка» (наприклад, про те, що «у Росії та з Росією – краще», «російські новини – чесніші», «шлях Росії – правильніший»). Фактично, воно намагається виправдати дії агресора, як і неминучість його вторгнення до незгодних. І доки домінуюча частина України протистоїть російській окупації, її реакція на «інші думки» залишається різкою: «Як можна вибратися з пекла, бачити, як усе відбувається, і все одно залишатися тією «радянською людиною»?

Проросійські ЗМІ намагаються переконати читачів у достовірності вигідніших Кремлю наративів, висмикуючи із загальної картини відповідні сюжети та переключаючи увагу з важливих подій на другорядні.

Фейкові новини, запущені російською пропагандою, методично розбирають, перевіряють на відповідність фактам та спростовують сотні дослідницьких груп, щоб не допустити конструювання «іншої реальності».

Насамперед, війна в Україні значною мірою «оцифрована» – прямо зі свого вікна люди документують кричущі злочини російської армії та діляться ними у соціальних мережах. Все це не залишає можливості спотворення фактів та створення «альтернативної дійсності».

Проте все ще залишаються і ті, хто у всьому різноманітті доступної інформації продовжує обирати та довіряти прокремлівським ЗМІ. Україна знає чимало прикладів сімейних сварок на політичному ґрунті – коли члени сім'ї обирають різні сторони, начебто однозначно зрозумілого конфлікту.

Класична українська ситуація: батько сімейства виступає за Росію, довіряючи російським виданням новин. Він стверджує, що підтримуватиме Росію як батьківщину предків у її світлі та темні часи. Провину Росії в Україні не визнає, так як головним винуватцем бачить Америку. Діти, які виросли у патріотичній атмосфері шкільної та університетської освіти, дотримуються проукраїнських поглядів, проте переконати батька вони не можуть через вагу його сімейного авторитету.

Тоді політичні теми стають сімейним табу, і обидві сторони намагаються не заходити на тонку кригу, щоб не спровокувати конфлікт на кухні. І зіткнення аргументів стають причиною сімейних сварок, які іноді доводять до розлучень.

Три групи

Такі ситуації яскравіше підсвічують проблему відмінності у системі цінностей усередині українського суспільства. Домінуюча та активна його частина, яка відіграла ключову роль у глибинних трансформаціях та змінах України після 2014 року, прагне становлення демократії, зміцнення незалежності, а також безпеки в країні, яка обрала європейське майбутнє.

Пасивна частина (чисельність якої значно знизилася з початком війни), зазвичай, крім тактики невтручання, сповідує абстрактні цінності, такі, як «мир» і «порядок». Деякі із них взагалі прагнуть отримати (заслужити) «мир» і «порядок» лояльністю і навіть співпрацею з російськими окупантами. Саме ця категорія громадян України була вміло використана Кремлем для створення зони лояльності в Україні – вікном та одразу дверима у суспільство та країну, через яку згодом увійшли танки.

Найпростішим способом виявлення проросійськи налаштованих українців можна вважати кількість людей, які підтримують опозиційні партії в Україні, насамперед проспонсований Кремлем «Оппоблок». Протягом останніх років за цими електоральними симпатіями можна було визначити кількість прихильників політики Кремля в Україні.

У різні періоди воно становило від 20 до 30 відсотків населення, якщо підсумувати голоси всіх, хто голосував за проросійські сили. Після закриття в Україні прокремлівських каналів (це сталося перед виборами) рейтинги опозиційних партій різко знизилися. Частина їхнього електорату змінила свою думку, стабільні прихильники ж продовжили шукати виправдання діям Росії в Україні у подібних джерелах.

Дивно, але навіть під час війни факти кричучих злочинів росіян не завжди переконують прихильників політики Кремля і не змушують їх переглянути свої переконання. Так, трагедію в Бучі вони називають «темною дірою» та «незрозумілою постановкою», а обстріли житлових будинків – «підступами ЗСУ» (саме такі описи є найбільш популярними у проросійських групах Facebook або каналах Telegram).

Тобто, людей обстрілюють росіяни, вони бачать, що тут гинуть інші люди, але кажуть: «головне, щоб настав мир, а після війни ми розберемося, хто в кого стріляв». Вони «лайкають» коментарі авторів, які називають війну «злочинами самих українців проти українців «на замовлення Заходу».

Довіряють лише тому, що подобається

Люди, раніше переконані пропагандою, обирають лише ті ЗМІ, які живлять їхнє розуміння ситуації та підтримують їхню точку зору. Вони охоче, не ставлячи під сумнів, довіряють тому, що їм подобається і не довіряють тому, що не подобається. Ця пастка, заданість сприйняття, успішно використовується у пропагандистській роботі.

Так виникає, а потім застигає і цементується інформаційний простір, який стає все менш проникним для нової інформації, тому що вона не відповідає поглядам, що вже встановилися. Допомагають цьому і алгоритми соцмереж, які пропонують користувачеві те, що він хоча б раз лайкав.

Тому дуже важливо не допускати проникнення вороже настроєних ресурсів новин та ЗМІ в інформаційне поле. Залежні ЗМІ, що фінансуються Кремлем, підтримуватимуть і виправдовуватимуть дії замовників – від просування проросійської агенди до виправдання загарбницьких воєн та насильства над оборонцями. І їхня позиція підійде читачам, які прагнуть отримувати прості та легкі для сприйняття відповіді на нагальні політичні питання. Не менш важливо контролювати формування культурно-політичних «інформаційних оболочок», що закривають малі спільноти від зовнішнього середовища інформаційним щитом.

Усередині цих замкнутих світків люди захищатимуть свою «альтернативну думку», яка відрізняється від загальноприйнятого, закріпленого законом, зокрема через страх понести відповідальність за співучасть.

Проте для того, щоб мирно вирішити проблему протидії агресивній дезінформації, необхідно розсіювати такі «оболочки» у загальному інформаційному полі. Насамперед, потрібно зменшувати розрив у рівнях медіаграмотності та поінформованості, тоді почне відбуватися «розгерметизація оболочок». Саме вона дозволить протистояти поляризації суспільства на політичному ґрунті.