/nginx/o/2022/06/07/14610329t1h069f.jpg)
Через сім тижнів після приїзду до Виру Антоніна Гузель, яка приїхала з-під Одеси, може заплющити очі вночі лише за допомогою снодійного. Хоч вона і врятувалася від війни з двома маленькими дітьми, залишився певний страх, який підкрадається вечорами, як холодний осінній туман.
«Так, ми приїхали у спокійне місце, але страх залишився», – каже Антоніна. «Багато хто запитував мене, як ми сюди потрапили, і мені варто було б це записати, бо я починаю забувати. Раніше у мене такого не було, адже я працювала в школі, де потрібно запам'ятовувати багато інформації, а тут я забуваю елементарні речі на зразок номера телефону. Вся справа в нервах, стресі».
Потрібно підтримувати дітей
Антоніна, яка працювала завучем у селищі Ширяєве за 120 км на північ від Одеси, приїхала у Виру 9 березня з двома маленькими дітьми та в компанії своєї подруги Ольги, яка теж має маленьку дитину. Їх поселили у багатоквартирному будинку на вулиці Петсері, де вони й мешкають досі.
«Тут ми вже відзначили перший день народження – Дар'ї виповнилося сім років», – каже Тоня, як її називають удома. Вперше я зустрів Антоніну 11 березня, але вона каже, що погано пам'ятає свої тодішні розповіді. Тепер, через півтора місяці, ми зустрілися у приміщенні групи продовженого дня у школі Крейцвальді у місті Виру, куди вона влаштувалася на роботу з 6 квітня.
«Просто тут багато українських дітей, і багатьом із них доводиться нелегко», - пояснює вона. – Вчителі тут трохи знають російську мову, і старші діти справляються зі спілкуванням російською, але молодші, особливо першокласники, розмовляють лише українською».
Так що під опікою Антоніни тепер перебуває понад двадцять українських дітей, які навчаються у школі Крейцвальді. «Перший клас, четвертий, п'ятий та шостий класи. Для мене склали розклад уроків, я навчаю їх українською, і вони дуже раді. Тепер хоч щось у них як удома», – каже Антоніна.
Останні кілька років Антоніна перебувала у декретній відпустці з молодшою дочкою і планувала повернутися до роботи заступника директора наступної весни. «Я насправді ще не була готова розпочати роботу, але нічого. Добре, що робота загалом є», – визнає вона.
Швидко навчаються
Предмети в українських класах викладаються, як і у решті всієї школи. Частина навчання проводиться дистанційно з України, також вивчається естонська мова. У школі проводять три години на день.
Проте, уроки Антоніни не зовсім звичайні. Діти, особливо старші, сумують за рідними місцями. «Діти шостого класу вже майже великі і ставляться до мене як до психолога. Буває, що під час уроку починають говорити про війну. Я просто слухаю, втішаю, говорю, що все буде добре», – розповідає Антоніна.
Дарина, старша донька Антоніни теж навчається у першому класі, а молодша Анна ходить до дитячого садка «Червона Шапочка» поряд зі школою, поки її мати працює. Як діти пристосовуються? «Діти добре почуваються серед естонських дітей. Вони кажуть, що розуміють одне одного, хоч мови різні. Якимось чином розуміють, може навіть телепатично, і це дуже добре. Повертаючись із дитячого садка, Анна вимовляє вже більше естонських слів, ніж я», – радіє Антоніна.
Маленька Анна хвора на цукровий діабет, і одним із вагомих аргументів для від'їзду з України була хвороба дитини, точніше, відсутність інсуліну. Це змусило ухвалити рішення за одну ніч. Тут Антоніна з дочкою їздили до лікаря в Тарту, і дівчинці надали необхідну допомогу.
Чоловіки захищають країну
І в Антоніни, і в Ольги, що тікала разом з нею, в Україні залишилися чоловіки, з якими вдається поговорити по телефону раз на день. Чоловік Антоніни знаходиться на околицях їхнього рідного селища, вступив у територіальну оборону та несе патрульну службу.
А чоловіка Ольги було поранено, що зовсім вибило з колії дружину, яка в цей час вже була у Виру. Чоловікові заборонено повідомляти дружину, де саме він знаходиться, але пара може розмовляти по телефону один раз на день.
Ольга, яка працювала в Україні кухарем, сподівалася невдовзі після приїзду до Виру знайти роботу, але зараз вона переживає шок. «У неї почалися сильні напади мігрені. Погано спить ночами, їй прописали таблетки, але, можливо і потрібен візит до психолога, – каже Антоніна. – У такому стані вона не може вийти на роботу. Ми більш-менш справляємось вдень. Але коли вечорами ми дзвонимо додому та дивимося новини, то потім не можемо ні їсти, ні спати. Ми тільки думаємо та говоримо».
Як далі складеться життя, Антоніна не знає. «Є два варіанти: Україна переможе, і ми повернемося, коли розпочнеться відновлення. Чи цілі ще наші будинки? Серед моїх учнів є діти, яким тепер нема куди повертатися. Другий варіант – залишитись в Естонії. Ми не знаємо, що буде завтра. Ми тільки сподіваємось, що Україна вистоє, і щоб жертв було менше, а війна закінчилася», – каже Антоніна.
В Естонії жінки знову почали замислюватись про завтрашній день. «Ми плануємо, що відвеземо дітей до школи, щось купимо, кудись з'їздимо. В Україні такого завтра немає. Там дякують Богу, що побачили близьких. Ми там не думали про плани. Ми думали – ось би виспатися».
Якби можна було взяти та відключити мислення, але зробити це вже не вдасться. «Ми боїмося думати, – продовжує Антоніна. – Ми боїмося, що нам зателефонують і скажуть, що чоловіка захопили у полон чи вбили. В Україні багато загиблих хлопців та дівчат. Серед них немає дуже близьких, але є знайомі».
Незвично тихо
А у Виру тихо. Навіть незвично тихо. «Нас тут у гості запрошували. Ми йшли вулицею і все думали: як тут спокійно. І будинки один від одного далеко стоять. А у нас будинок на будинку», – розмірковує Антоніна.
Українці, які приїхали до Виру, спілкуються та знайомляться між собою через місцевий Український центр. У фейсбуці з'явилась спільнота «Українці у Вирумаа», учасники якого діляться корисною інформацією. Також у ній роблять публікації їхні довірені особи та чиновники. «Оскільки нас перезнайомили, тепер ми впізнаємо один одного на вулиці. Вітаємось, розмовляємо так, ніби зустріли родича», – із задоволенням каже Антоніна.